Кохана майстра смерті - Олеся Лис

Чоловік легенько тягне мене до себе, змушуючи лягти йому на груди, і починає перебирати моє волосся.

─ Чи ти проти?

Я розслабляюся під його ласками і тихо зітхаю

─ Ні, не проти. Але я боюся. Ти пішов на такі жертви заради мене, заради незнайомки. І якщо я ще раніше могла допустити, що всьому виною можливі почуття до Айне, то тепер не знаю, що й думати.

Чоловік продовжує гладити моє волосся.

─ Іноді доводиться приймати рішення і часу на роздуми немає. Твоя душа привабила мене своєю чистотою, своїм сяйвом, своєю самовідданістю і сміливістю. Я не міг пройти повз і не спробувати врятувати її, навіть такою ціною.

Ці слова гріють мене, наче маленьке сонечко. Я їх ховаю глибоко-глибоко в куточку свого серця, і тихо радію. Може це воно і є. Зізнання. Може він мене любить? Полюбив? Саме мене, Аліну. Мою душу.

Боюся злякати своє маленьке щастя і просто насолоджуюся моментом. Чомусь мені здається, що нам ще не скоро доведеться знову відчути такий спокій і умиротворення, бо щось чорне і невідворотне гряде, і зупинити його буде дуже важко.

Заколисана мірними погладжуваннями і майже невагомими ласками, непомітно для себе знову засинаю, і прокидаюся, коли сонце вже починає йти на спад. У ліжку я одна, Кіан, судячи з усього, вирушив вирішувати одну зі своїх важливих справ, які потрібно утрясти до від'їзду. Відчуваю я себе свіжою і відпочившою, а на душі так легко, що здається, ніби зараз злечу, немов повітряна хмарка, непідвладна силі тяжіння.

Повільно встаю, привожу себе в порядок і, нарешті, виходжу з кімнати. Жалібно буркочучий живіт підказує, що в ньому ще з учорашнього вечора не було ні крихти. А енергії його безсовісна господиня витратила купу.

Від останньої думки тут же червонію, в подробицях згадуючи, яким способом я витрачала цю саму енергію. Так з палаючими щоками і проходжу через загальний зал на кухню, благо, нікого не зустрівши на шляху.

На кухні теж людей не спостерігається, лише закипілий чайник вказує на те, що тут недавно хтось був. Без проблем знаходжу хліб і сир, заварюю чай і беруся за трапезу. Через хвилин десять на кухню заходить Полін, а, помітивши мене, тут же розпливається в багатозначній усмішці.

─ Доброго ранку, леді Айне, ─ сяє вона, як новий самовар. ─ Давайте я зараз вам щось суттєвіше приготую на вечерю ...

Знову заливаюся фарбою, здогадуючись, про що думає кухарка, і заперечливо хитаю головою.

─ Ні, спасибі, мені цього достатньо, ─ швидко відмовляюся і, запхнувши в себе залишки бутерброда і запивши все це чаєм, швидко виходжу.

Безшумною тінню намагаюся прошмигнути через зал, помітивши там Гертруду і Юфімію, які обговорюють якісь важливі та нагальні питання. А, здійснивши це, швидко, поки ніхто не помітив, піднімаюся на другий поверх і закриваюсь в бібліотеці.

Чомусь зараз мені ні з ким говорити не хочеться, а скоріше обміркувати і пережити ще раз в пам'яті ті моменти, які сталися вночі і вранці. А ще побороти незрозуміле почуття незручності, яке охоплює мене, варто тільки подумати про зустріч із Кіаном.

Як тепер мені з ним поводитися? Що говорити?

До того ж у нас планується ще дорога до цього Дугала, або як там його. Сподіваюся, що відвідування старця, хай він живе і процвітає багато років, відкриє нам, нарешті, таємницю Гіллагана і замку.

─ Ось де ще ти можеш ховатися? ─ раптово виникає на порозі мого притулку задоволений чоловік.

Пирхаю у відповідь і підтискаю під себе ноги. Насправді я відчайдушно ніяковію і не знаю, що сказати. Так і не дочекавшись зрозумілих слів, Кіан підходить до мене, присідає навпочіпки і заглядає в очі.

─ Невже моя дружина вперше не знає, що мені відповісти? Цей день без сумніву потрібно зробити всесвітнім святом! ─ з удаваним захопленням вигукує він.

А я, рипнувши зубами, вже хочу йому сказати щось настільки ж хитромудре, але раптом, посміхнувшись про себе, несподівано обіймаю його за шию і цілую, дивуючись своїй сміливості. Хоча і відчуваю, що щоки горять від сорому.

Поцілунок затягується, і ми перериваємось, коли вже не вистачає дихання.

─ А ти не могла б мені весь час так відповідати? ─ незворушно цікавиться некромант.

─ Весь час ніяк, ─ з жалем знизую плечима. ─ Таке задоволення тобі загрожує тільки у свята. ─ Значить, будемо влаштовувати свята кожен день, ─ вирішує чоловік, влаштовуючись в кріслі навпроти.

А потім різко стає серйозним і цікавиться, трохи приховуючи занепокоєння.

─ Як ти себе почуваєш?

Намагаюсь прислухатися до внутрішніх відчуттів, але, не виявивши нічого вартого уваги, відповідаю:

─ Нормально.

Кіан мовчки киває, задовольнившись відповіддю.

─ Я сьогодні закінчив майже всі заплановані справи і, думаю, завтра не погано б було нам трохи приділити часу твоєму навчанню, ─ через хвилину заявляє він, змусивши мене здивовано підняти брови.

Ось викладач, він і на тому світі викладач. Привиди, сомнамбулізм, таємничі склепи, а уроки за розкладом. З горла виривається смішок, і я його маскую в кашель, хоча чоловіка не вдається провести, бо він міряє мене підозрілим поглядом, а потім дістає щось із внутрішньої кишені котарді і віддає мені.

─ Що це? ─ спантеличено запитую, крутячи в руках тонку книжечку, більше схожу на зошит.

─ У мене є знайомий архіваріус, який працює в королівській бібліотеці, ─ знехотя починає він. ─ За ним числиться невеликий борг, свого часу я дуже йому допоміг. Тепер він виручив мене і дістав для тебе деяку інформацію про Азері Анем. На жаль, це все, що є. Багато що було втрачено і знищено.

Я вдячно притискаю зошит до себе і кидаюся знову цілувати чоловіка.

─ Невже знову свято настало, ─ встигає сказати він, перш ніж я на деякий час забираю у нього можливість говорити.

Наступний день ми і справді присвячуємо навчанню і розбору деяких, вже вивчених мною, питань, які у мене викликали деякі сумніви. А ще підготовці до майбутньої поїздки. Запитай мене зараз хтось, чим ми весь день займалися, нічого зрозумілого від мене і не почув. Все навколо ніби крутилось в якомусь неймовірному хаосі і гнітючій суєті. Те зробили, це вирішили, там побули, з цими поговорили ...