Кохана майстра смерті - Олеся Лис

Розплющую сонні повіки, відчуваючи в усьому тілі приємну втому і млість. З насолодою потягуюся, намагаючись не потривожити сплячого чоловіка. Він лежить поруч, закинувши на мене руку. Обережно повертаюся обличчям до нього.

Уві сні Кіан здається таким ... таким милим. І умиротвореним. І красивим.

Не стримавшись, проводжу рукою по його щоці, відчуваючи як під пальцями приємно поколює щетина, прибираю з чола впале пасмо, торкаюся темного волосся. Переводжу погляд нижче. Ковдра сповзла, і чоловік виявляється голим до самого пояса, являючи світу мускулисті груди, окреслені під шкірою ребра і той пам'ятний шрам. Рана майже затягнулася, швів немає. Цікаво, хто їх знімав. Може хтось в Каріфі?

Ледь торкаючись кінчиками пальців, проводжу по невеликих, побілілих смужках, дивуючись, як швидко тут все заживає. Вражаюча регенерація.

─ Айне, ─ чується хрипкий голос чоловіка. ─ Може, почекаємо поки. Тобі потрібно відпочити, а я боюся, що якщо ти і далі будеш так докладно мене вивчати, не зможу стриматися.

Зніяковіло відсмикую руку і зустрічаюся поглядом з синіми очима некроманта.

─ Доброго ранку, ─ тихо шепочу, відчуваючи, як щоки заливає рум'янець.

Чоловік лукаво виблискує очима.

─ Добрий день, ти хотіла сказати, ─ посміхається він своєю фірмовою посмішкою.

А я і справді помічаю, що сонце давним-давно зійшло. Обережно сідаю на ліжку, сором'язливо прикриваючись ковдрою.

─ Кіан, нам потрібно поговорити, ─ ледве змушую видавити з себе слова, внутрішньо тремтячи від страху.

Некромант з інтересом підіймає брову і закладає руки під голову, приготувавшись уважно слухати. Опускаю погляд на ковдру, що зібралося навколо мене строкатими хвилями, і відчайдушно стискаю її краєчок в кулаку, немов намагаюся знайти в ній підтримку.

─ Я не знаю, як це правильно сказати, ─ повільно вимовляю, намагаючись підібрати відповідні слова. ─ Але я не Айне. Вірніше, я і Айне теж ... Але тільки наполовину ...

Між нами повисає тиша. Жахлива. Страшна. Що змушує мене всередині обмерти і приготуватися до гіршого.

Не витримавши, відриваю очі від ковдри і підводжу на чоловіка. Він дивиться на мене з непроникним виразом на обличчі, і від цього його виразу мені фізично стає боляче.

─ Я знаю, ─ нарешті порушує він мовчання.

─ Знаєш? ─ не можу повірити своїм вухам. ─ Як знаєш?

Відчуваю, як тіло обдає холодним ознобом.

─ Знаю, ─ ще раз повторює він, зберігаючи незворушність. ─ Це нічого не змінює. Я це знав з самого початку. Невже ти забула, хто твою душу повернув з того світу? Я її бачив. Я знаю хто ти. А ось як тут з'явилася, мені не відомо, і я з цікавістю б все це послухав.

Спантеличено насуплююсь.

─ Зачекай, ─ раптово захлинаюся повітрям. ─ Ти хочеш сказати, що віддав десять років життя за душу невідомої дівчини?

─ Не невідомої, а твою, ─ гмикає він. ─ І не ухиляйся від питання. Звідки ти, Аліна?

Здивовано хитаю головою, не помічаючи, що ковдра небезпечно зрушилася і майже перестала прикривати стратегічні місця.

─ Ні, ти спочатку дай відповідь, ─ в грудях починає підійматися образа. ─ Я значить, весь цей час мучуся, не знаю, як тобі зізнатися, знемагаю від докорів сумління, а ти все знаєш? Кіан підіймається на ліктях, приймаючи сидяче положення, поправляє на мені ковдру, а зустрівши мій запитальний погляд, з посмішкою пояснює:

─ Це, щоб не спокушатися.

І з тієї ж самою посмішкою додає:

─ Давай подивимося правді в очі, ти не так вже й знемагала.

Я починаю ображено сопіти, визнаючи його правоту. На мене навалилося стільки справ і турбот, що я просто не мала ні часу, ні натхнення на душевні муки.

─ Але я радий, що ти зізналася сама. Значить, почала мені довіряти, ─ вдоволено віблискує очима цей нестерпний тип.

─ Ось тепер навіть і не знаю, чи варто тобі довіряти, ─ роблю вигляд, що замислююся над цим питанням, щоб хоч на кілька секунд стерти з його обличчя цю самовдоволену усмішку. ─ Варто-варто, ─ киває він, навіть вухом не ведучи на мою шпильку. ─ І я все ще чекаю твоїх подальших одкровень.

Замислююся, збираючи думки в купу, а потім кажу:

─ Добре. Я розповім. Але за однієї умови.

Некромант кидає запитальний погляд, а я, намагаючись надати своєму голосу твердість, незворушно продовжую:

─ Відвертість за відвертість. Після моєї розповіді, ти повинен будеш правдиво відповісти на моє запитання.

Кіан стискає губи, щось для себе вирішуючи, і, нарешті, видає:

─ Добре. Думаю, це буде справедливо.

Зрадівши своїй невеликій перемозі, беруся розповідати все з самого початку, нічого не приховуючи і не прикрашаючи. Чоловік з цікавістю слухає не перебиваючи, тільки одного разу, коли я на самому початку згадую, яким чином померла в своєму світі, його руки стискаються в кулаки, а на обличчі грають жовна, але я швидко проминаю цю тему, переходячи до відчуттів в темниці. Говорю і говорю, не в силах зупинитися. Слова вилітають з мого рота зі швидкістю кулеметної черги, і самі по собі складаються в речення, а ті, в свою чергу, в розповідь.

Виявляється, мені вже давно хотілося з кимсь поділитися своєю історією, виговоритися, але я навіть сама не усвідомлювала наскільки. А тепер, з подивом, помічаю, до чого ж мені легше стало.

Переводжу дихання, відчуваючи сухість у роті, але тягнутися за чашкою з водою мені лінь, тому вирішую потерпіти, і з очікуванням дивлюся на чоловіка.

─ Так що ти хотіла дізнатися? ─ відразу ж правильно розуміє мій зацікавлений погляд Кіан. Збираюся духом і видаю, те, що мене хвилює з самого початку і на те, що він так і не відповів.

─ Чому ти віддав за мене десять років життя, Кіан?

Він знову відкидається на спину, поклавши руки під голову.

─ Коли я почав проводити ритуал, зрозумівши наскільки серйозні твої травми, то навіть не уявляв, як дорого мені це обійдеться. Твоя душа складається з двох половинок, які не можуть відпустити одна одну. Але перша відчайдушно хотіла померти, слідом за коханим Джеромом, друга з не меншим запалом, жити. Айне в своєму бажанні тягнула тебе за собою, а ти не могла їй чинити опір. Довелося піти на угоду з Мананном, хоча його провідник і пропонував спочатку просто подивитися, чия душа виявиться сильнішою і переможе. Життя або смерть. Але ти страждала, безневинна дівчина, яка волею долі потрапила в чуже тіло і поплатилась за чужі гріхи. Я дав за тебе відкуп. Це було моє рішення. І я про нього не шкодую.