Кохана майстра смерті - Олеся Лис

─ Сідайте, ─ знову повторює запрошення настоятель, і ми, не довго думаючи, сідаємо, але приступити до трапези не наважуємося.

Деякий час зал наповнює дзенькіт металевих ложок об такі ж тарілки. А потім безмовність порушує Кіан.

─ Преподобний Августин, поясніть, нарешті, ─ подає голос мій, люблячий у всьому докопуватися до суті, чоловік, крутячи в руках невеликий шмат чорного хліба. ─ Чому ми перші гості за кілька років? Що у вас сталося?

─ О, це стара і дуже сумна історія, ─ блищить очима Колобок, відпиваючи зі свого кубка, мабуть, воду.

Хоча, хіба від води настільки червоніють ніс і щоки?

─ Десь років п'ять тому ... ─ починає ще більше повеселілий Августин, але його раптово перериває гучний скрип, з яким відчиняються вхідні двері.

─ Брат Деглан прокинувся, ─ оголошує все такий же похмурий Ульріх.

Либонь, відвідування вбиральні ніяк не позначилося на його характері.

─ Вибачте нас, ─ підхоплююся зі свого місця.

Історія історією, але допитати старого, що зберігає таємниці Кін лоха, зараз безперечно в пріоритеті.

Кіан підіймається майже одночасно зі мною, і ми, не довго думаючи, поспішаємо до, застиглого Ульріха. Він дивиться на нас спідлоба і щось тихо і гнівно буркоче собі під ніс. Напевно сердиться, що завадили йому пообідати.

Щоб дійти до самотньої келії, в якій мешкає Деглан, доводиться перетнути двір і зайти за господарські будівлі, від яких чітко долинає запах худоби.

─ А чому Деглан не живе в замку, як інші брати? ─ питаю, крокуючого трохи попереду, Ульріха.

─ Так треба, ─ бурчить той, навіть не обертаючись.

Десь я вже чула таку фразу ... У нього випадково немає спільних родичів з моїм обожнюваним чоловіком? Оминаємо невеликі дерев'яні сарайчики, і опиняємося прямо перед такою же самотньою будівлею, тільки зведеною відокремлено від інших. І її явно населяють не кози.

─ Тут, ─ коротко киває наш провідник і швидко рушає геть, залишивши нас прямо перед дверима.

Вони розсохлися й кривобоко висять на петлях. А ще час від часу поскрипують на вітрі, справляючи досить гнітюче враження.

Мерзлякувато пересмикую плечима і кидаю нерішучий погляд на чоловіка, який, поки я копаюся в своїх почуттях, піднімає руку і тихо стукає.

─ Кого це там принесло? ─ чується сердитий старечий голос. ─ Це ти, Ульріху? Забирайся геть!

Та-а-ак... А він не дуже гостинний.

─ Це не Ульріх, ─ спокійно заявляє Кіан і ступає за поріг.

Я йду за чоловіком, ховаючись за його спину і намагаючись здаватися якомога непомітніше. ─ Ти хто? ─ злегка підводиться на ліктях висохла «мумія», яка, як це не дивно, виявляється цілком живою.

─ Я Кіан Мелорі, а зі мною моя дружина Айне з Кінлоха.

─ Кінлох? ─ різко сідає на ліжку старий і впивається в мене пронизливим поглядом чорних і на подив молодих очей.

Коротко киваю у відповідь і помічаю, що погляд цього Деглана стає ще більш колючим.

─ З самого Кінлоха? Ти О'Ши?

─ Ні, ─ хитаю головою. ─ Я О'Коннел. Але замок мій. О'Ши не залишилося більше.

─ Так їм і треба. Гниле сім'я, ─ спльовує на підлогу старий, а потім невловимим рухом, якого ніхто не очікував від такого худого тіла, хапає мене за руку і нахиляє до себе.

Але чоловік швидко відриває мене від дивного діда і ховає собі за спину.

─ Ще раз її зачепиш, зламаю кінцівку, ─ цідить він крізь зуби, торкаючись до моєї долоні в непомітному втішаючому жесті.

Зап'ястя, яке недавно стискали вузлуваті шорсткі пальці Деглана, горить вогнем, немов руку занурили в окріп.

─ А більше і не треба, ─ заходиться в надривному кашлі старець і знову спльовує на підлогу. ─ Я побачив, що хотів. Ти Азері Анем! Остання, яка повертає душі, дочка Дінкехта, що носить в собі світло Ейрмуд.

Після цих слів у мене на голові волосся стає дибки. Саме це говорила і жебрачка на заїжджому дворі.

Губи Кіана стискаються в тонку лінію, і він відтісняє мене ще далі, як ніби цей, на ладан дихаючий, старий може мені чимось загрожувати.

─ Заспокойся некромант. Більше не зачеплю я твій скарб, ─ криво всміхається «мумія» майже беззубим ротом. ─ І секрет ваш не видам. Ми в одному човні, хе-хе. Майже. Тільки дружині твоєї протегує Дінкехт ─ бог-цілитель і Ейрмуд ─ його дочка, яка має силу оживляти померлих. А мені Манан і його темна безодня, бо я Тог Анем. Знаєш хто це, некромант?

─ Знаю, ─ гарчить Кіан.

І цей рик мені зовсім не подобається. Тим більше що я-то, на відміну від чоловіка, ні сном, ні духом хто такі ці Тог Анем.

Дід знову знаходить мене поглядом і, каркнувши від сміху, хрипить:

─ Що, душа іншого світу, не знаєш, хто це? Хе-хе. Я ─ зворотна сторона медалі, що забирає душі, позбавляє людей від болю і страждань, несе їм благословенну смерть. Адже смерть теж може бути благословенням ... Мій дар ─ моє прокляття, також як і твій, душа іншого світу. Хоча... вас двоє, я бачу... Це може спрацювати...

Заспокійливо гладжу Кіана по плечу і виступаю з-за його спини. Відчуваю, що мені нема чого боятися. Цей старий тільки на вигляд такий страшний, а насправді, він не може заподіяти мені шкоди, ні мені, ні кому-небудь ще.

─ Майстер Деглан, допоможіть нам, будь ласка. З Кінлохом щось не те, я відчуваю, знаю. Він немов ... хворіє, гниє зсередини ... Я не знаю, як краще пояснити, ─ опускаюся біля ліжка старця на коліна і беру сама його за руку.

─ Що ж тобі твої прийомні батьки не пояснили? Мабуть, побачили такий скарб і швидко до рук прибрали. Для Кінлоха ... Для себе ... Бридкі О'Ши!

─ О ні, вони були чудові і добрі. Я сирота, Ліншех і Ріанон удочерили мене, любили як рідну...

─ Любили, кажеш? А ти не питала у них, куди твої батьки поділися? Рідні батьки… І хто кривавим ритуалом в тобі дар Азері Анем запечатав? ─ знову каркає мумія. ─ О, ти дуже здивуєшся, коли дізнаєшся, хто такі насправді були Ріанон і Ліншех О'Ши…