Кохана майстра смерті - Олеся Лис

З кожною милею, яка наближає нас до жаданого маністеру, я відчуваю незрозуміле розбурхуюче хвилювання. Причому чим менше відстань, тим більше я нервую, а в кінці шляху взагалі з’являється бажання зіскочити з коня і самій побігти вперед.

Але, як би я не вовтузилась і не підстрибувала в сідлі, приїжджаємо до стін обителі сагертів ми точно за планом.

Кам'яна огорожа, підйомний міст, решітка, бійниці… Таке відчуття, ніби ми потрапили не в мирний маністер, де молитвами рятуються від земної суєти і спокус богобоязливі і благочестиві сагерти, а в фортифікаційну споруду.

Зараз міст опущений, і ми, безперешкодно по ньому проїжджаємо через глибокий, утиканий зазубреними дерев'яними кілками рів, та зупиняємося перед опущеними ґратами. За ними, злегка примружившись, на нас дивиться одягнений у коричневу робу сагерт. Зовсім хлопчина. Худий та сердитий.

─ Хто такі? ─ насупивши брови, непривітно запитує він.

Ми неквапливо спішуємось і підходимо впритул до залізних прутів, ведучи коней за вуздечку.

─ Лорд Кіан Мелорі, майстер некромантії, викладач Арклоутскої академії магії і незалежний консультант гарди міста Арклоу, ─ представляється чоловік. ─ І моя дружина, леді Айне Мелорі з Кінлоха, студентка Арклоутскої академії магії.

─ А сюди, чого припхалися? ─ все також похмуро запитує наш співрозмовник.

─ Ми шукаємо одного дуже старого чоловіка, ─ вступаю в розмову я, намагаючись робити це якомога більш лагідніше та доброзичливіше. ─ Який проживав на вашій території років десять… можливо п'ятнадцять тому. Його звуть Дугал або Донал. Нам він дуже потрібен.

Дивлюся благально в карі очі похмурого сагерта, вчепившись руками в прути решітки, і з задоволенням відчуваю, як вона починає рухатися вгору.

─ Проходьте, ─ запрошує нас цей доблесний страж, коли ворота повністю піднімаються вгору.

Обережно ступаємо на землю жерців Луда і з цікавістю озираємося.

─ Тільки не знаю навіщо вам старий Деглан… Ви ж його шукайте… правильно я розумію? ─ бурчить сагерт. ─ Він вже давно з розуму вижив і нікого не впізнає.

─ Може і Деглана, ─ киває чоловік.

Решітка з глухим брязкотом опускається за нашими спинами, відрізуючи нас від зовнішнього світу. От цікаво, вони всі такі гостинні або нам дістався єдиний в своєму роді екземпляр?

─ О, яке щастя! ─ раптово десь збоку чується вигук, і на зустріч нам поспішає кругленький і лисенький сагерт, в такий же коричневої робі, тільки підперезаний золотавим паском. ─ Нарешті до нас завітали гості!

Ми мовчки переглядаємось, не знаючи що сказати. Бо це вітання разюче відрізняється від того, що було недавно. Колобок тим часом широко розводить руки, немов бажає нас обійняти, але потім різко ними струшує і опускає.

─ Ульріх, ти, чому не сказав, що у нас відвідувачі! ─ дорікає він вартовому, що сердито сопе за нашими спинами.

─ Так їх тільки що принесло, ─ виправдовується Ульріх, і від образи ще голосніше починає сопіти.

─ Ласкаво просимо в нашу скромну обитель, ─ знову махає руками Колобок. ─ Я настоятель цього маністера, преподобний Августин. Чим можу вам допомогти?

Кіан знову повторює наші імена і мету візиту.

─ Ох, як ніяково вийшло. Брат Деглан буквально кілька хвилин тому заснув, ─ Августин пригнічено хитає головою. ─ І мені не хотілося б його будити. Він останнім часом став дуже неспокійно спати ночами.

Неспокійно спати. Цікаво. Це через старість, або на нього теж щось впливає?

─ Але ви не хвилюйтеся, десь через годину він прокинеться, і ви можете спробувати з ним поговорити. А поки запрошую вас приєднатися до нашої скромної трапези. Вона почнеться через пару хвилин. Брати вже в загальному залі накрили столи. А про ваших коників потурбується брат Ульріх, правда ж, брате?

У відповідь отримуємо хижу посмішку.

Нам не залишається нічого іншого, як піти за настоятелем, сподіваючись, щоб Деглан швидше прокинувся. Ульріх залишається біля воріт і проводжає нас похмурим поглядом.

─ Який милий, цей ваш Ульріх, ─ хмикаю, ледь не спіткнувшись від цього свердлячого погляду в спину.

─ А, не звертайте уваги, ─ знову махає рукою преподобний Августин. ─ Брат Ульріх просто не дуже любить жінок. І некромантів. Та й, чесно кажучи, всіх без винятку людей. А взагалі у нього просто ... е-е-е ... проблеми з травленням. Він ... е-е-е-е ... У відхоже місце швидше за все поспішав. Біда у хлопчини... Угу...

Здивовано округлюю очі, вбита наповал такими одкровеннями, і переводжу погляд на Кіана, губи якого злегка тремтять від ледве стримуваного сміху.

Тільки-но ми переступаємо поріг великого загального залу, де сидить за столами, щонайменше, близько сотні однаково одягнених різновікових чоловіків, як Августин, голосно сплескує долонями, тим самим привертаючи увагу братів, та радісно вигукує:

─ Брати, до нас сьогодні гості завітали! Вперше, за кілька років. Хіба це не щастя.

Сагерти починають здивовано переглядатися і перешіптуватися. Гомін у залі набирає обертів. Здається, про трапезу забули геть усі. Хоча, розгледівши в мисках слизьке сіре вариво, що віддалено нагадує кашу, житній, злегка прикрашений цвіллю, хліб і кілька великих цибулин на величезному блюді посеред кожного столу, розумію, що і я б із задоволенням забула про такий обід.

─ Що значить вперше за кілька років? ─ ледь чутно питаю у чоловіка, поки настоятель втихомирює своїх підопічних.

Некромант у відповідь злегка знизує плечима і знову переводить погляд на вже трішки принишклих сагертів.

─ Сідайте за мій стіл, ─ запрошує преподобний, вказуючи на невеликий, стоячий на узвишші, єдиний накритий сірою скатертиною, стіл. ─ Брат Лаврас, принесіть нам ще парочку стільців для гостей.

Високий худий, як жердина, хлопчисько-підліток тут же зривається з місця і кудись тікає. А, через кілька хвилин, повертається, тягнучи за собою два, досить-таки, важких стільця з високими різьбленими спинками. Наскільки я помічаю, інші задовольняються простими дерев'яними лавками, на відміну від самого Августина, а тепер ще й нас.