Кохана майстра смерті - Олеся Лис
Слова старого долинають до мене, немов крізь вату.
Про що він говорить? Що має на увазі?
─ Майстер Деглан, я не розумію ... ─ ледь чутно шепочу помертвілими губами. ─ Про що ви говорите? Мої батьки загинули, я була зовсім крихіткою...
─ Загинули ?! Хе-хе, ─ знову каркає «мумія». ─ Убили їх, коли мати твоя не захотіла віддати тебе О'Ши на виховання, ─ тяжко зітхає, припіднімається на ліктях, вмощуючись зручніше, і пускається у розповідь.
─ Дар проявився відразу. Ти немовлям ще лежала в колисці… І Ліншех моментально запримітив таке чудо. Та ще й у кого, у доньки дівчиська-посудомийки, яка понесла від невідомо кого. Пообіцяв нещасній дівці гроші, посаду кращу… А та ні в яку дитя не віддає. Ось і відстав на деякий час. Лишив у спокої… Ніби, забув… А взимку з цією самою дівкою біда трапилась… Пішла до ставка воду брати, та провалилася під лід. Метикуєш, душа іншого світу?
Я в розпачі струшую головою, не маючи сил повірити в підступність людей, що були настільки добрі до мене.
─ Ви все вигадуєте! Звідки вам відомо, що було саме так?
─ Так вже мені треба тут наклепі зводити. Не хочеш ─ не вір, ─ хмурить брови співрозмовник. ─ Але це правда… У той рік служив я при Кінлосі сагертом, і багато чого відаю.
─ Але навіщо?
Просто в голові не вкладаються такі жахливі речі.
─ А ти ще не здогадалася? Зовсім дурна ? Ти Азері Анем! ─ гмикає він, як ніби цим все сказано.
А я ошелешено знизую плечима.
─ Гіллагана вбила його дружина, Мелінда, яка володіла таким же даром. Завдяки йому, вона запечатала душу в кам'яному саркофазі і залишилася біля неї стражем. Але все має термін дії, гробниця руйнується, проклятий О'Ши вибирається на волю і стає все сильніше і сильніше. Невже не помічала? Він може вселятися в кожного з вас! В кожного! І ви будете робити, все, що він захоче. Хе-хе-хе, ─ бридко регоче Деглан.
А потім раптово вигукує:
─ Ти повинна повторити ритуал, або ... Гілаган підбере собі нове тіло і заволодіе ним назавжди. Можливо…
Тут погляд чорних, як вуглинки очей впивається в мого чоловіка. Старий киває якимось своїм думкам, вказуючи вузлуватим пальцем на Кіана:
─ Можливо навіть його. Ти потрібна була Ліншеху і Ріанон, щоб повторити зроблене Меліндою і врятувати не тільки їх шкури, але і всіх нас. Вони, на відміну від тебе, давно просікли, хто гуляє коридорами замку, хто тягне уві сні маленьку дівчинку в крипту і для чого ти потрібна Гіллагану так само, як і була потрібна їм. Бо тільки ти зможеш зробити так, щоб його душа назавжди залишилася в тілі, яке він вибере для себе.
─ Я б ніколи на таке не пішла, ─ ледь чутно шепочу, протестуюче трясучи головою.
─ Та що ти кажеш? ─ фиркає Деглан. ─ А якщо на руках помирає коханий? Гіллаган може без особливих зусиль підмінити собою дух, який ти, слідуючи інстинктам, спробувала б повернути. Змоги розбиратися чия це душа: твого Джерома, некроманта або когось іншого не існує, ─ схопила і повернула... А там уже пізно...
─ А запечатали мене навіщо? ─ нервово стискаю край ліжка, на яке спираюся. Хоча частково знаю відповідь.
─ Ну, по-перше, щоб Гіллаган тебе не кликав. А, по-друге, щоб маги не відчули. Ритуал на крові провели і перекинули на свого сина. Користуватися даром він не міг, а «поносити» тимчасово цілком. Після смерті Джерома до тебе і повернулося твоє «майно».
Слухати і усвідомлювати все це просто нестерпно. Я вскакую на ноги і кидаюся геть з цього місця. Двері за спиною, рипнувши, зачиняються, а я притуляюся спиною до дерев'яної стіни кволого будиночка.
Груди розриває від ридань. До крові закушую губу, ледве стримуючи сльози. Хоча найбільше зараз мені хочеться вити пораненим звіром, кричати що є сили, трощити все підряд. У мені ніби розкручується темна воронка, яка готова змести все на своєму шляху. Ще трохи, ще трохи і чорний смерч затягне все навколо в свої похмурі глибини.
─ Айне, Айне! Ти чуєш мене? ─ проривається крізь шум в голові наполегливий голос чоловіка. ─ Прокинься ж. Прийди в себе!
Не хочу! Не буду! Іди! Всі зрадники! Всі брехуни! Іди! Залиш мене!
З моїх губ зривається відчайдушне виття, але я не можу вимовити ні слова. Немов хтось заморозив мої вуста.
В очах темніє все більше і більше. Смерч набирає обертів. Я вже чую свист вітру у вухах.
─ Айне! Повернися до мене! Вернись! Будь ласка! Почуй мене, кохана!
Голос. Такий рідний. Такий близький.
Кохана. Що таке кохана? Хто така кохана? Кохана, це та, яку кохають? Мене кохають? Мене?
─ Айне! Аліна! Нумо! Розплющ очі! Подивись на мене!
Мої губи накриває гарячим поцілунком, змушуючи смерч в грудях згорнутися в маленьку спіраль, яка з кожною секундою стає все менше і менше, поки не зникає зовсім.
Підіймаю повіки і зустрічаюся поглядом з коханими синіми очима.
Його долоні лежать на моїх щоках, зігріваючи своїм теплом, змушуючи танути замерзле серце, висушуючи сльози на віях...
─ Що? ─ здивовано тягну.
Відчуваю, немов прокидаюся від сну.
Але договорити мені не дають. Знову цілують, поки я сама не починаю горнутися до твердих грудей, тягнутися за ласкою, міцно обвиваючи талію руками. Чіпляюсь за чоловіка, як за єдиний стійкий острівець в моєму житті, яке раптово в одну мить почало розбиватись на друзки.
─ Я з тобою, пам'ятай! ─ шепоче він мені в губи. ─ З тобою. Завжди.
─ Завжди? ─ здивовано моргаю.
─ Завжди, ─ цілує мене в лоб.
Стою, тісно пригорнувшись до Кіана, відчуваючи під щокою розмірений стукіт його серця, силу рук, які оточують мене немов захисним коконом, і непохитну впевненість, що він випромінює.
─ Думаю, нам пора повертатися, ─ нарешті підіймаю голову, з жалем відсторонюючись від некроманта.
Стояла б так вічність, вбираючи його любов і впевненість, занурюючись в рятівну напівнепритомну дрімоту, заліковуючи величезні рани, що кровоточать. Ті, які завдала зрада прийомних батьків.
