Варта у Грі. Артефакти Праги - Наталія Ярославівна Матолінець

— Ага. Чудовий план, — Амброз відхитнувся й майже впав на стілець. — От тільки їх обох знищили, кровопивць. Я ж був там. Поки всі пішли по полонених. Приїхали правлінці — встиг лише сховатися під зірваною тінню. Вони пробили дах, щоб усередину сягнуло сонце, і... і по всьому.

— Я чув про це, — скрипнув зубами Златан. — Що ж, формально фракція дійсно розправилася з викрадачами. Які молодці! Нам тепер треба дізнатись, як і чому Желібор прийшов до нас... Якщо доведемо, що він рвався допомогти, Берток не зможе зіпхнути на нас його смерть.

— Щоб довести це, треба ще довести, що вас викрали й силоміць утримували чеські правлінці. Яка там була версія Бертока? Що Вартка втопила артефакт і вони вирішили розбиратися з цим, а поки потримати вас для профілактики під охороною?

— Так, — Варта усміхнулась. — Тільки я не втопила його.

***

— Думаю, вони перевернули тут кожен камінець, — зауважив Амброз, повзаючи на колінах по траві. Він злісно хихотів, коли зачаровував охоронців на території Вишеграду, які не хотіли при світлі дня дозволити підозрілій компанії перелізти через перила, де висів красномовний знак, що це забороняв. Але магія швидко зламала заборону. Тепер Варта зі Златаном, главою празьких темних і главою алхіміків навкарачках досліджували траву довкола тунелю.

— Він був біля цієї каменюки, — відповіла чаклунка, обмацуючи руками валун і землю довкола, — коли ми востаннє бачилися.

— Коли ми востаннє бачилися з кровопивцями, вони були ще живі й смертоносні, — зіронізував Златан. — Але все змінюється надто швидко останніми днями.

— Слу, Вартко, — Амброз застогнав, випростуючись, — а може, його якось знесло-таки в річку?

— Через паркан і дві смуги дороги?.. Сплюнь тричі, — прошипіла чаклунка.

— Навіщо це?

— Стародавня українська традиція виганяти бісів із лівого плеча.

— Гадаю, кровопивська тінь без зв'язку з власником рано чи пізно втратить свої властивості, — з виглядом експерта зауважив Златан, відгортаючи траву руками.

Варта подумала, що його дизайнерська жилетка, яку чех одразу купив навзамін втраченій, не дуже личить до того, щоб отак рачкувати у траві.

— Ага, втратить, — пробубонів Амброз, — років через сто. Прийдеш тоді пошукати, пане суддя?

Златан важко видихнув і спідлоба зиркнув на брата:

— Прийду. А ти подивишся.

Варта не помітила, коли це сталося, та щойно незрима сила шугнула повз неї, Амброза відтіснило до сітки, яка відмежовувала схил від дороги.

Глава темних обтрусив руки від землі і розсміявся:

— Налякати мене так думаєш? Не дочекаєшся, Богумінисько.

Не встигла Варта подумати, що раніше не помічала, наскільки ці двоє схожі, як атака у відповідь блимнула тепер у бік Златана, проте тільки клацнула об його щити, які тут же нагадали про себе золотим спалахом. Чех посміхнувся.

— Так, пане глава? У вас є що додати?

Алебарда, котрий не втручався в розмову, підвівся і замислено подивився на свої руки, а тоді повідомив:

— Здається, знайшов.

***

Кинджал при світлі дня здавався ще розкішнішим. Його цілковито непрактичне руків'я поблискувало каменюками, вартість яких — навіть приблизна — викликала у Варти підозри, що вони можуть щонайменше років десять підтримувати фонди Конгломерату. Коли вона взяла ритуальну зброю в руки, то відчула, що нізащо не хоче випускати. Ніби кинджал є продовженням її тіла, як павутина.

Варта, Амброз і Златан разом схилилися над артефактом. Тінь кровопивці Алебарда взяв собі й роздивлявся мереживне плетиво проти сонця, ніби вже вираховував, чи можна створити таке саме штучно за допомогою алхімії.

— То де ми його заникаємо тепер? — першим порушив тишу Амброз.

— Буде в мене, — вирішила Варта і міцніше схопила руків'я.

— Гаразд, — видихнув глава темних і звично посміхнувся: — Алю, з мене віддяка за порятунок нашого Конгломерату і Богумінових планів на майбутнє.

— О, щастить, — алхімікові щоки зашарілися. — Якщо ти мені платитимеш, як Графиня за свої рукавички, то скоро я таки куплю собі електромобіль.

— Що за магічні рукавички? Бо я не в курсі, — зацікавився Златан.

— Для саду. Вона там якусь чародійну труйку вирощує. Руки береже, — пояснив Алебарда, витираючи руки від землі й травинок.

— Графиня? — іронічна усмішка сіпнула Златанові губи. — Оця велика пані, яка вважає себе щонайменше уособленням королеви Вікторії? Я в неї жив у дитинстві кілька місяців... Та вона гидує навіть серветку з підлоги підняти чи торкнутися брудного посуду, а ви кажете — в саду. У житті не повірю!

— Мені платять — я роблю, — флегматично відповів Алебарда і знизав плечима.

— Пропоную вибиратися звідси, — втрутився Златан. — Мені ще треба встигнути до Лукаша перед засіданням суддів. І я хочу, щоби ви з Амброзом зустрілися з сином Желібора. Він нам потрібен.

— Знущаєшся? — озвалася чаклунка. — Він — світляк, який щойно втратив батька. А тут ти — й новий суддя. Провокативно, хай би що белькотів Берток.

— Саме тому я з вами не піду, — Златан простягнув руку, щоб відгорнути неслухняні пасма з Вартиного лиця, але спинив себе.

— Я бачу ваші амури! — невдоволено кинув Амброз.

— То не заздри, — здвигнув бровами чех і швидко пішов угору крутим схилом, пригинаючись зовсім близько до трави.

— Дивись із охорони чари зніми! — кинув йому навздогін глава темних. — Бо ще забудеш із цієї радості, виродку суддівський...

***

— Зараз поганий час для візиту, — з порога заявив Алан, чиє біляве волосся ще більше виділялося на тлі чорного, траурного костюма. — Та якщо ви прийшли, то смію підозрювати, що маєте важливішу справу, ніж висловлення співчуття, яким не надто страждаєте у звичний час.

— Саме так, — Варта подивилась на главу світлих, примушуючи себе абстрагуватися від того, що його батька вбили, бо той прийшов на допомогу темним Вартовим.

— Я не запрошуватиму вас у дім, як розумієте, — відповів Алан, сторожко зиркаючи через плече. — Берто, злізь зі сходів! — прикрикнув він на когось, проте надто пізно — гупання і дитячий плач змішалися десь за спиною світляка, і той швидко зник у коридорі.

До дверей підбігло кілька дітей — малі й біляві, всі