Варта у Грі. Артефакти Праги - Наталія Ярославівна Матолінець

— Ти справжній, — заперечила Варта, стираючи з матової руки засохлу кров. Він морщився, поранена рука здригалась. — Але чому це в такій таємниці?

— А ти як думаєш? Позашлюбні діти — не ті, про кого кричать на кожному кроці. Знали лише кілька родичів. Амброза віддали в гарну сім'ю... З якої він потім ушився, але це вже інша історія.

— Трясця... — дівчина опустила вологу й рожеву від крові серветку в миску з водою, а тоді відкинулася назад і дозволила дивану оточити її примарним спокоєм. — Твоя сімейка — той іще подарунок. А тепер саме час сказати: «У мене все продумано. Я знаю, що робити».

— Якщо Амброз мене не вб'є, то вам доведеться-таки пройти той ритуал. А мені — стати суддею. Обіцянка безумовної допомоги зобов'язує. Якщо я її порушу, це зле скінчиться.

— Дай угадаю: смертельно для тебе?

— Неодмінно. І, мабуть, для тебе. Бачила ж Бертока сьогодні. Він ні миті не сумнівався, перш ніж убити Желібора.

— То це кінець гри?

— Хто сказав? — Златан обережно торкнувся її долоні неушкодженою правою рукою, але Варта відсмикнула пальці: їй усе ще не хотілося, щоб чех наближався, коли цього можна уникнути. Хоча бажання знищити Златана поки що не озивалося, чаклунці не хотілося розбудити його.

— Не забудь зв'язатися з Прірвою. Вона, мабуть, уже з'їла себе через твою відсутність, — відповіла дівчина, спостерігаючи за тим, як змінюється обличчя Златана.

— Не тільки я майстер недомовок, так?

— Вона прийшла до мене, коли ти зник...

Варта пригадала ту довгу розмову на кухні, коли слабка чаклунка сиділа навпроти неї, сьорбала чай і розповідала, що її вміння — поглинати силу. А оскільки у фіналі Гри Златанові дісталося набагато більше, ніж він міг витримати, Прірва забирала енергію в нього. Щоденно — процес був довгим і не дуже приємним. Та якщо уникати його, можна дійти до незворотного зриву. А позаяк їм обом іще загрожували зриви через активацію сил Вартових, то Златанові геть не солодко жилося під тиском подвійної загрози.

— Зараз усе вже краще, — просипів він знічено. — Мене незле виснажили останні пригоди. Тож хоч якийсь позитив у цьому всьому.

— Якби ти розповів мені раніше...

— Уже не вийде. Я не хотів, аби ти думала, що твій вчинок у фіналі Гри приніс мені неприємні наслідки.

— Настільки неприємні, що ти розглядав варіант зі своєю смертю?

— Так, — Златан кивнув. — Розумієш, мене переповнювала сила, тіло не могло її прийняти. До всього, і зненацька пробуджена сила Вартового — дві проблеми за раз. Я не був певен, чи зможу виборсатися.

— То тепер проблема лише одна?

— Так. Та я не каюся: після приїзду сюди справді говорив з Амброзом, щоби він спробував себе на мою позицію. Пообіцяв натомість розібратися зі зникненнями. У випадку, якби ці зриви не минулись і я б не мав шансів на одужання...

— Вони минулись. Проте наступного разу я хочу знати про це, навіть якщо... Коротко кажучи, годі вже помирати таємно від мене.

— Гаразд. А я хочу попросити тебе скласти клятву Вартової разом із моїм братом. Якщо того вимагатиме ситуація.

— Ще чого, — рішуче відповіла дівчина, силкуючись усміхнутися. — Уже забув, що вогонь древніх спалить нас, якщо ми не пройдемо ритуалу посвяти?

Розділ 14

Найкраща схованка

— Тепер Варта знає твою історію, Амброжеку, — з порога повідомив Златан. — Привіт, Алю. Як сестра?

Квартира алхіміків зустріла темним коридором і тишею. Алебарда запропонував зустрітися тут, бо його сім'я рвонула кудись із міста, залишивши старшого сина вдома на випадок термінових замовлень.

— Привіт, загублені, — алхімік балансував тонким шматком крейди на вказівному пальці. — Сестри в нормі. Усі. А що Вартка знає?

— Я знаю, що вона знає, — випередив Амброз. — Мою сімейну сагу.

— Люблю сімейні саги, моя улюблена — про Форсайтів, — докинув Аль. — От же ж!.. — крейда зірвалася з його пальця і вдарилась об паркет, розколовшись на дві половинки.

— Ну, якщо правда те, що Златек розповів мені про їхні пригоди за останні дні, книжкові історії відпочивають, — спохмурнів Амброз. — У лікарні не офігіли від стану твоїх пальців?

— Радше їх здивувало, що я не прийшов одразу, як отримав травму, — Златан весело поворушив кінчиками пальців, які визирали з-під фіксаційної пов'язки. — Допитували, як це сталося. Та головне, в лікарні все це зібрали в подобу анатомічно правильної конструкції, тому є шанси, що я ще зможу згинати всі пальці! — хлопець роззирнувся у вітальні і вмостився на диванчику під стіною. — А де Лукаш?

— Удома. Батько йому влаштує по тридцять перше число...

— Шкода. Маю з ним нез'ясовані питання. Як і з тобою, Амброзе, — у голосі Златана не було погрози, проте Варта чітко відчула, як напруга спалахує.

— Алю, можеш нам якогось чаю принести чи що? — похмуро попросив темний глава.

— Слухаюся, генерале, — Алебарда витер білі від крейди пальці об свою темну футболку, розгублено подивився на плями на ній і пішов до дверей.

— Берток убив Желібора, — сказав Златан, щойно алхімік покинув їх наодинці. — І використав мою обіцянку безумовної допомоги, тому тепер я обійму посаду чеського судді. А ти станеш Вартовим.

Варта вже звикла, що Амброз спочатку діє, а потім говорить, але зараз він опинився перед ними зі Златаном так швидко, ніби сам був одним із тіньових кровопивць.

— Твої справи з Бертоком мене не гребуть, — процідив він крізь зуби, простягаючи руку до Златанового коміра.

— Я згодом придумаю щось. Можливість діяти іменем суду допоможе... — почав той похмуро, відсторонивши Амброзову руку.

— Утопися. Уже від імені суду заливати почав!

— Я тебе раз у житті прошу про щось серйозне.

— Якби я днями не врятував твою задницю, ти б уже ні про що не просив.

— Це була твоя справа. Твоя. А я вписався в неї, бо ти — мій єдиний брат.

— Ага. Брат — у моменти, коли тобі треба мати брата.

— Припиніть обидва! — втрутилася Варта і