Місто кісток - Кассандра Клер

Джоселін обіймала хлопця, якого Клері не знала. Це її вразило. Вона ніколи не думала, що її матір могла зустрічатися з кимось іще, крім батька, оскільки Джоселін ніколи не ходила на побачення і не цікавилася романтичними стосунками. Вона була не така, як більшість матерів-одиначок, які відвідували батьківські збори, щоб знайти підходящого тата, або як мама Саймона, яка створила профіль на єврейському сайті знайомств. Хлопець був красивий, зі світлим, майже білим волоссям та чорними очима.

– Це Валентин, – почувся голос біля неї. – Тут йому сімнадцять.

Вона підстрибнула, майже впустивши фотографію. Г’юґо злетів і злякано каркнув, перш ніж повернутися на своє сідало зі скуйовдженим пір’ям.

Годж дивився на неї з цікавістю.

– Мені так прикро, – сказала вона, поставивши фотографію на стіл, і швидко відійшла. – Я не хотіла пхати носа у ваші справи.

– Все гаразд. – Він торкнувся фотографії зарубцьованою обвітреною рукою, що створювала дивний контраст із акуратною бездоганністю його твідових манжет. – Зрештою, це частина твого минулого.

Клері знову наблизилася до столу. Фотографія притягувала її наче магніт. Світловолосий юнак на знімку всміхався Джоселін. Він дивився на неї так, як дивиться на дівчину хлопець, коли вона йому справді подобається. Клері подумала, що на неї ще ніхто ніколи так не дивився. Валентин із його холодним лицем з тонкими рисами виглядав цілковитою протилежністю її батька з його відкритою усмішкою і яскравим волоссям, яке вона успадкувала.

– Валентин виглядає… милим.

– Милим він не був, – сказав Годж, криво посміхаючись, – але він був чарівним, розумним і дуже переконливим. Упізнаєш іще когось?

Вона знову подивилася. Трохи лівіше від Валентина стояв худенький хлопець з копицею світло-каштанового волосся. У нього були великі плечі й незграбні зап’ястя при на той час невисокому зрості.

– Це ви?

Годж кивнув.

– І…

Дівчина передивилася двічі, перш ніж визначила, кого ще вона знала. Ще одного було майже не впізнати. Зрештою його видали окуляри і очі за ними: світло-блакитні, як морська вода.

– Люк, – сказала вона.

– Люціан. А тут, – схилившись над фото, Годж указав на красиву пару підлітків, обоє темноволосі, дівчина на півголови вища, ніж юнак. Її риси були вузькими і хижими, майже жорстокими. – Лайтвуди, – сказав він. – І Майкл Вейленд, – він указав на вродливого хлопця з кучерявим темним волоссям та рум’янцем на лиці квадратної форми.

– Він зовсім не схожий на Джейса.

– Джейс удався у свою матір.

– Це фотографія класу? – запитала Клері.

– Не зовсім. Це знімок Кола, знятий того року, коли воно утворилося. Саме тому Валентин як лідер стоїть попереду, а Люк, права рука Валентина, стоїть поруч.

Клері відвела погляд.

– Я досі не розумію, чому моя мама приєдналася до такого.

– Ти маєш зрозуміти…

– Ви далі це говорите, – сердито сказала Клері. – Я не розумію, чому мушу щось зрозуміти. Розкажіть мені правду, і, можливо, я зрозумію її, або ні.

У Годжа сіпнувся куточок рота.

– Як скажеш, – він зупинився, щоб простягнути руку й погладити Г’юґо, який повагом прогулювався уздовж краю столу. – Угода ніколи не мала підтримки всього Конклаву. Більш шановані сім’ї залишалися вірними традиціям давніх часів, коли нечисть просто винищували. Не лише через ненависть, а тому, що так вони почувалися безпечніше. Легше протистояти загрозі у вигляді маси, гурту осіб, а не оцінювати кожного ворога особисто. Адже більшість із нас знали когось, хто був поранений або вбитий нечистю. Немає нічого більш безкомпромісного у питаннях моралі, – додав він, – ніж молодість. Дитиною просто повірити в добро і зло, у світло і темряву, але Валентин так і не втратив ані свого руйнівного ідеалізму, ані пристрасної ненависті до всього, що вважав «нелюдським».

– Та він любив мою маму, – сказала Клері.

– Так, – сказав Годж. – Він любив твою матір. І він любив Ідрис…

– Що ж таке особливе в Ідрисі? – запитала Клері, трохи роздратовано.

– Це була, – почав Годж, але виправив себе, – є батьківщина нефілімів, де вони можуть бути самими собою, де не потрібно ховатися чи застосовувати чари. Місце, благословенне Ангелом. Якщо не відвідати Аліканте з його скляними вежами, можна вважати, що ти не бачила міста. Воно набагато красивіше, ніж можна собі уявити, – у голосі Годжа почувся неприхований біль.

Раптом Клері згадала про свій сон.

– А в Місті Скла колись були танці?

Годж моргнув, ніби прокинувшись від сну.

– Щотижня. Я ніколи там не був, але твоя мати ходила. І Валентин…

Він тихо засміявся.

– Мене більше