Місто кісток - Кассандра Клер

– А зараз ти розірвеш на смужки свою футболку, щоб перев’язати мою рану? – пожартувала Клері. Вона ненавиділа вигляд крові, особливо власної.

– Якщо ти хотіла, щоб я зірвав із себе одяг, то треба було просто попросити, – він засунув руку в кишеню і дістав стило. – Це було б не так боляче.

Пригадавши пекуче відчуття, коли стило торкалося її зап’ястя, вона опанувала себе, але все, що відчувала, поки прилад ковзав по її травмі, було легке тепло.

– Готово, – сказав він, випростовуючись. Дивуючись, Клері зігнула руку. Хоча кров досі була там, рана зникла, а разом із нею і біль, і припухлість. – Наступного разу, коли плануєш поранити себе, щоб привернути мою увагу, просто пам’ятай, що кілька ніжних слів творять дива.

Губи Клері смикнулися в усмішці.

– Матиму на увазі, – відказала вона, а коли він відвернувся, додала: – І спасибі.

Він поклав стило в задню кишеню, не озираючись на неї, але їй здалося, що йому було приємно.

– Брате Єреміє, – звернувся Джейс, потираючи руки, – весь цей час ви були дуже мовчазні. Напевно, ви хотіли б чимось поділитися з нами?

– Мені доручено провести вас із Безмовного Міста, і все, – відповів архіваріус. Клері здалося, що його голос звучав трохи ображено.

– Ми й самі могли вийти звідси, – запропонував Джейс із надією в голосі. – Я впевнений, що пам’ятаю шлях…

– Чудеса Безмовного Міста не для очей непосвячених, – сказав Єремія і повернувся до них спиною, беззвучно шурхочучи мантією. – Сюди.

Коли вони вийшли на відкритий простір, Клері глибоко вдихнула густе ранкове повітря, насолоджуючись міським запахом смогу, бруду та людей. Джейс задумливо озирнувся довкола.

– Збирається на дощ.

«Він має рацію», – подумала Клері, дивлячись на сиве небо.

– Ми повернемося до Інституту також на кареті?

Джейс подивився на Брата Єремію, що стояв нерухомо, як статуя, на карету, що чорною тінню нависала біля аркового проходу, що вів на вулицю. Потім він увірвався в усмішці.

– Нізащо, – сказав юнак. – Я ненавиджу карети. Зловімо таксі.

Джейс нахилився вперед і погрюкав рукою по перегородці, що відокремлювала їх від водія таксі.

– Повертай ліворуч! Ліворуч! Я ж сказав на Бродвей, тупоголовий бовдуре!

У відповідь таксист так різко викрутив кермо наліво, що Клері відкинуло просто на Джейса. Вона крикнула від обурення.

– Чому ми, врешті-решт, їдемо на Бродвей?

– Я вмираю від голоду, – сказав Джейс. – А вдома немає нічого, крім залишків китайської кухні. – Він витягнув телефон із кишені й почав дзвонити. – Алеку! Прокидайся! – кричав він. Клері почула роздратоване бурмотання на іншому кінці лінії. – Зустрінемося в «Такіз». Сніданок. Так, ти почув мене. Сніданок. Що? Це лише за кілька кварталів. Давай збирайся.

Він вимкнув телефон і запхав його в одну з численних кишень. Вони під’їхали до узбіччя. Вручаючи водієві жмут банкнот, Джейс підштовхнув ліктем Клері до виходу. Коли вони вийшли з автівки, Джейс розтягнувся, як кішка, і розвів руками в сторони.

– Ласкаво прошу до найчудовішого ресторану в Нью-Йорку.

Але він аж ніяк не походив на найкращий ресторан міста. То була низька цегляна будівля, що просіла посередині, як невдале суфле. Побита неонова вивіска з назвою ресторану висіла боком і потріскувала. Двоє чоловіків у довгих пальто і насунутих на носа фетрових капелюхах стояли зсутулившись перед вузьким дверним отвором. Вікон не було.

– Схоже на в’язницю, – сказала Клері.

Він указав на неї.

– Але хіба у в’язниці можна замовити спагеті з соусом fra diavolo, просто пальчики оближеш? Мені так не здається.

– Я не хочу спагетті. Я хочу знати, що таке Магнус Бейн.

– Це не що. Це хто, – сказав Джейс. – Це ім’я.

– Ти знаєш, хто він?

– Він чаклун, – сказав Джейс менторським тоном. – Тільки чаклун міг поставити блок у твоїй свідомості. Або, можливо, хтось із Безмовних Братів, але зрозуміло, що то не вони.

– Ти вже щось чув про нього? – вимагала відповіді Клері, яка швидко втомилася від Джейсового менторства.

– Ім’я наче знайоме.

– Гей! – Це був Алек, який виглядав, наче він, скотившись із ліжка, натягнув джинси поверх піжами. Його нечесане