Учень убивці - Робін Хобб

— Чому ти принесла його?

— Щоб ти практикувався. Коли чогось навчишся, то принесеш і зіграєш.

— Навіщо?

Лейсі зітхнула.

— Тому що від цього їй стане краще, а мені — легше. Немає нічого гіршого, аніж прислужувати такій пригніченій жінці, як леді Пейшенс. Вона палко бажає, щоб ти у чомусь досяг успіхів. Вона випробовує тебе, сподіваючись відкрити якийсь прихований талант. Тоді вона зможе всім говорити: «А я казала, що він талановитий». У мене теж є діти, і я знаю, що з хлопчиками так не вийде. Поки ти за ними дивишся, вони не навчаються, не ростуть і погано поводяться. Але як тільки відвернешся, вони стають розумніші, вищі й подобаються всім, окрім своїх матерів.

Я дещо розгубився.

— Ти хочеш, щоб я навчився грати на цьому й ощасливив Пейшенс?

— Тоді вона відчуватиме, що дала тобі щось.

— Вона дала мені Ковалика. Нічого кращого вона мені вже не дасть.

Лейсі здивувалася від моєї раптової щирої відповіді, як і я.

— Ну, ти можеш так і сказати. Але ти також можеш навчитися грати на морському ріжку, вивчити баладу або заспівати одну з давніх молитов. Це вона краще зрозуміє.

Коли Лейсі пішла, я задумався, гніваючись і сумуючи. Пейшенс хотіла, щоб я в чомусь досяг успіху, і дізнатися, що я можу. Наче до її появи я взагалі нічим не займався. Але, міркуючи над тим, що я зробив за своє життя і що леді Пейшенс про мене знає, я усвідомив: її уявлення про мене було досить спрощеним. Я міг читати і писати, а також доглядати за кіньми й собаками. Я міг готувати отруту, снодійне, красти, брехати і показувати фокуси. Але це б не порадувало її, навіть якби вона дізналася про мої вміння. Що ж із мене вийде, окрім шпигуна чи вбивці?

Наступного ранку я прокинувся й пішов до Федврена. Він зрадів від того, що я попросив у нього пензлі та фарби. Він дав мені кращий папір, аніж той, що ми використовували на заняттях, і взяв з мене слово, що я покажу йому своє творіння. Піднімаючись сходами, я уявляв себе його учнем. Упевнений, що це було б не набагато важче за те, з чим я стикався останнім часом.

Але моя задумка була складніша, аніж те, що хотіла від мене Пейшенс. Я побачив, як Ковалик спить на подушці. Чим вигин його спини відрізняється від руни, а контур його вух — від зображень трав, які я так ретельно перемальовував із праці Федврена? Але вони таки відрізнялися, і я зіпсував купу паперу, доки не усвідомив, що форма його спини та задньої ноги залежить від тіней. Тому треба було малювати менше, а не навпаки, і зображати те, що я сам бачив, а не додумувати з голови.

Пізно ввечері я помив пензлі й відклав їх. Два малюнки були непоганими, але мені найбільше подобався третій, хоч він був нечіткий і розпливчастий, наче то було не справжнє цуценя, а плід моєї уяви. «Я намалював те, що відчуваю, а не знаю», — подумав.

Але, стоячи біля дверей до кімнати леді Пейшенс, я подивився на малюнки і раптом уявив себе малюком, який приніс матусі зів’ялі кульбабки. Що за заняття для юнака? Якби я був учнем Федврена, то це було б прийнятно, бо хороший писар повинен не лише володіти грамотою, але й малювати і розфарбовувати малюнки. Але двері відчинилися, і я стояв перед нею. Мої пальці були досі заквецяні фарбою. Я тримав вологий папір.

Пейшенс роздратовано наказала мені ввійти й додала, що я запізнився. Я мовчки присів на краєчок стільця, на якому лежали пожмакана накидка й відкладене вишивання. Я поклав свої малюнки поряд на купу скрижалей.

— Я гадаю, ти зможеш вивчити поему, якщо захочеш, — різко сказала леді Пейшенс. — І писати вірші теж. Ритм, темп — це не більше, аніж… Це цуценя?

— Напевно, — пробурмотів я. Ще ніколи не почувався так ніяково.

Леді Пейшенс обережно взяла малюнки і передивилась їх, підносячи до очей, а потім відводячи на витягнуту руку. Найдовше вона затримала погляд на розмитому цуценяті.

— Хто це тобі його намалював? — нарешті запитала вона. — Це не виправдовує твого запізнення, але в мене є хороше завдання для того, хто зможе так малювати, правдоподібно передаючи кольори. З усіма травниками одна біда: всі трави малюють однією зеленою фарбою, хоча насправді вони можуть бути сірого кольору чи рожевого відтінку…

— На мою думку, він сам намалював цуценя, мем, — приязно втрутилася Лейсі.

— А папір кращий, аніж той, на якому я… — Пейшенс раптом замовкла. — Це ти, Томасе (здається, вона вперше назвала мене по імені, яке сама й вигадала)? Це ти так малюєш?

Я швидко кивнув. Леді Пейшенс недовірливо дивилася на мене і знову переглянула малюнки.

— Твій батько не міг навіть криву лінію провести, якщо це не стосувалося карт. А твоя мати вміла малювати?

— Я не пам’ятаю її, леді, — прохолодно відповів я. Ніхто до цього не наважувався ставити мені такі питання.

— Що, взагалі нічого? Тобі ж було п’ять років. Хоч щось ти маєш пам’ятати: колір волосся, голос, як вона тебе називала…

Чому вона запитувала? Це була цікавість, яку вона так хотіла задовольнити?

Я майже згадав на мить: аромат м’яти і… все.

— Нічого, леді. Гадаю, якби вона хотіла, щоб я пам’ятав, то не віддала б мене, — сказав і вирішив, що більше нічого не розповім. Певна річ, я не повинен пам’ятати матір, яка відмовилася від мене і навіть не спробувала розшукати.

— Так…

Гадаю, вперше Пейшенс усвідомила, що обрала важку тему для розмови. Вона дивилася у вікно. Надворі було хмуряно.

— Хтось добре тебе навчив, — раптом зауважила вона занадто життєрадісно.

— Федврен.

Леді Пейшенс нічого не сказала. Я додав:

— Це придворний писар, якщо знаєте. Він хотів, щоб я став його учнем. Йому подобається, як я пишу. Зараз ми з ним перемальовуємо зображення, коли є час. Я часто буваю зайнятий, а він шукає очерет для паперу.

— Очерет для паперу? — неуважно запитала вона.

— У нього є трішки паперу. Небагато. Але він поволі закінчується. Федврен придбав його у торговця, а той — в іншого, а той — у ще одного. Тому писар не знає,