Учень убивці - Робін Хобб

з білим цуценям. Чорненьке ж подивилося мені в очі. У моїй практиці це траплялося нечасто: більшість собак не любила прямого погляду. Його свідомий погляд теж мене здивував. Під час таємних дослідів у стайні я помітив, що його однолітки погано розуміли, хто вони такі, і зазвичай поверталися до своєї матері, щоби цмулити молоко й вовтузитися. Але в цього собачати була хороша самосвідомість, і воно цікавилося тим, що відбувалося навколо. Йому подобалася Лейсі, яка годувала його кусниками м’яса. Воно остерігалося Пейшенс. Вона добре ставилася до цуценяти, але постійно перечіпалася через нього і вкидала назад у корзину, коли те вперто звідти вилазило. Цуценяті подобався мій запах. Я уявляв, що запахи птахів, коней та інших собак мають певний колір. Але в його свідомості не було таких образів, хоч йому було цікаво. «Візьми мене, покажи мене, візьми мене», — подумало цуценя.

— …взагалі слухаєш?

Я смикнувся, очікуючи на удар Барріча. Затим зрозумів, де я, і побачив невеличку жінку, яка стояла руки в боки.

— Мені здається, з ним щось не так, — різко сказала леді до Лейсі. — Ти бачила, як він витріщався на те цуценя? Я думала, що його зараз вхопини вхоплять.

Лейсі приязно всміхнулась і продовжила плести мереживо.

— Трішки нагадує вас, леді, коли ви починаєте возитися з листям і рослинами, а потім просто сидите й дивитеся в землю.

— Ну, одне діло, коли дорослий замислився, а інше — коли хлопець має вигляд бевзя, — незадоволено сказала леді Пейшенс.

«Пізніше», — пообіцяв я цуценяті.

— Пробачте, — сказав до леді, намагаючись зобразити каяття. — Я просто задивився на цуценя.

Воно згорнулося калачиком у мене на руках й іноді жувало мій камзол. Важко пояснити, що я відчував. Мені потрібно було приділяти увагу леді Пейшенс, але собачатко, яке пригорнулося до мене, випромінювало цілковите задоволення. Я раптом став центром чийогось світу, хоч це й було восьмитижневе щеня. Я зрозумів, наскільки глибокою і довгою була моя самотність.

— Дякую, — сказав я, здивований тим, скільки щирої вдячності було в моєму голосі. — Красно дякую.

— Це просто цуценя, — сказала леді Пейшенс. На мій подив, вона зніяковіла. Цуценя лизнуло мене в ніс і заплющило очі. «Тут тепло. Спи», — подумки сказав я.

— Розкажи мені про себе, — різко запитала леді Пейшенс.

Мене збентежило її питання.

— Що б ви хотіли дізнатися, леді?

Вона у розпачі поворушила рукою.

— Чим ти займаєшся кожного дня? Чого тебе вчили?

Я хотів усе розповісти леді Пейшенс, але боявся, що їй не сподобається. Щоразу, коли згадував про Барріча, вона стискала губи. Мої успіхи у володінні зброєю не справили на неї жодного враження. Я не розповідав їй про Чейда, а коли дійшло до вивчення мов, письма та лічби, леді схвально кивнула, хоч і неохоче.

— Ну, — раптом перебила вона. — Принаймні ти не зовсім телепень. Якщо можеш читати, то навчишся будь-чому, коли є бажання. Хочеш учитися?

— Гадаю, що так.

Це була непевна відповідь, але я починав злитися. Навіть цуценя в подарунок не могло виправити того, що вона недооцінювала мої заняття.

— Гадаю, що навчишся. Тому що я хочу, аби ти навчився, навіть якщо ти ще не хочеш.

Раптом вона посуворішала. Це сталося так різко, що спантеличило мене.

— А як тебе звати, хлопче?

Знову це питання.

— Просто хлопець, — пробурмотів я. Спляче цуценя почало скавчати від збудження, і я змусив себе заспокоїтися заради нього.

Я із задоволенням подивився на спантеличене обличчя Пейшенс. Але цей вираз швидко зник.

— Я зватиму тебе… мм… Томас, коротко — Том. Тобі підходить?

— Хай буде так, — рішуче сказав я. Барріч і то довше обирав ім’я для собаки. У нас не було всяких там Чорнушок чи Рябчиків. Він називав кожну тварину так ретельно, як аристократів. Імена передавали їхній характер або ті риси, які він хотів у них виховати. Навіть ім’я «Сажка» приховувало виважений, але запальний характер кобили, який я так поважав. А ця жінка нарекла мене Томом на одному подиху. Я опустив голову, щоб не дивитися їй у вічі.

— Добре, — злегка пожвавлено промовила вона. — Приходь завтра в цей же час. Я дещо тобі приготую. Попереджаю, я вимагатиму від тебе старанності. Гарного тобі дня, Томе.

— Гарного дня, леді.

Я обернувся і вийшов з кімнати. Лейсі спостерігала за мною, а потім різко обернулася до хазяйки. Я відчував її розчарування, але не міг зрозуміти, що не так.

Було ще рано. Знайомство тривало менше години. Мені нікуди не треба було йти, в мене був вільний час. Тому я подався на кухню, щоб знайти якісь об’їдки для цуценяти. Краще було б його віднести до стайні, але тоді Барріч дізнається про нього. Я чудово розумів, що буде в такому разі: цуценя залишиться у стайні. Формально воно буде моїм, але Барріч пильнуватиме, щоб я не прив’язувався до нього. Я не хотів, щоб так сталося.

Я все розпланував. Він житиме в корзині, в якій носили випрану білизну. Настелю соломи, а на неї покладу якусь стару сорочку. Зараз у нього буде мало випорожнень, а до того як виросте, я його вишколю. Він мене слухатиметься через наш зв’язок. Але зараз йому доведеться багато часу проводити на самоті. Як підросте, тоді бігатиме зі мною. Врешті-решт Барріч про нього дізнається, але наразі я рішуче відкинув цю думку. Згодом про це подбаю. Зараз йому варто було дати ім’я. Я подивився на нього. Він був тер’єром, але не кучерявим і не гавкав. У нього буде коротка гладка шерсть, товста шия і рот, як відерце для вугілля. Але він буде не вище мого коліна, тому треба дати йому якесь «легке» ім’я. Я не хотів вирощувати з нього бійця, тому ніяких Демонів чи Громил. Він матиме залізну хватку і буде досить спритним. Тоді Хапун або Дозор.

— Або Кресало. Чи Кузня.

Я підняв голову. З ніші вийшов блазень і коридором підійшов до мене.

— Чому? — запитав я, уже не цікавлячись, як блазень читав мої думки.

— Бо він розіб’є тобі серце, а характер загартується на його вогні.

— Звучить надто піднесено, — заперечив я. — І кузня — зараз не найкраще слово. Я не хочу заплямувати ним собаку. Вчора в місті я чув, як п’яний горлав на кишенькового злодія: «Щоб твою жінку “перекували”!» А