Обитель героїв - Генрі Лайон Олді

— Я вірю, — раптом сказав малефік. — Я вам вірю, Фернане. Пані вігіло, чи не здається вам, що наші плани варто розширити? Якщо, звичайно, пан профос погодиться взяти участь…

Анрі кивнула, відчуваючи, що авантюра з божевільної перетворюється на вселенську.

* * *

— Я недооцінив вас, пані, — за півгодини напруженої розмови сказав профос Терц, крутячи капелюх на пальці. — Слово честі, недооцінив. А я, дурень, думаю: чого це раптом барон так голосно розповідає про могили й дрейгурів… Навіть мене з Трепчиком не проганяє. Це ви попросили обер-квізитора втратити пильність і пустити язик на шпацір? Не прикидайтеся, я ж бачу…

«Бреше, — чарівно посміхаючись у відповідь, подумала вігіла. — Колишні навички в блокаторов ліквідовано, але дещо він все-таки може. Приміром, блокуєш якісний режим пам’яті — отримуєш доступ до найближчих відомостей, або щось подібне. Гаразд, залишимо на майбутнє…»

— Гаразд, — немов і справді підслухавши думки, екс-стряпчий королівським жестом начепив капелюха на голову, даючи зрозуміти, що переговори закінчено. — Залишимо на майбутнє. Їдьмо, чи що?

Андреа Мускулюс поліз у секретер, довго порпався, шарудів паперами і нарешті витяг візитівку. Шкіряний пелюсток зберігав терпкий аромат парфумів. При одному погляді на візитівку Анрі зрозуміла, що шкіра для картки знімалася не під час линьки. Дорога річ, не всяка дама собі дозволить.

— Люблю я пригоди… — дивним тоном мовив малефік.

І підніс кутик візитівки до полум’я свічки.

Коли, відчувши відкриття спатіуму третього роду, в кімнату ввірвалися Холера й Прочанин, там нікого не було.

— Утік! — видихнув Прочанин.

— Втекли! — виправив розважливіший Холера. — Треба доповісти Месропу…

Потай Холера підозрював, що бос не буде здивований чи розгніваний.

SPATIUM XII

СТРАСТІ В БУДУАРІ

або

НААМА ШАВАЗІ, ЧЛЕН НАЙВИЩОЇ РАДИ НЕКРОМАНТІВ ЧУРИХА

— Номочко, опам’ятайся!

— Іди геть, бридкий… Ще рано…

— Номочко… Тромбон кличе!..

— Язик вирву! Дай доспати, пустодзвоне…

— Номо! Цур тобі! Я таки одного разу онімію, і ти проспиш замах!

У охоронного дзвоника були дві чесноти й три недоліки. Серед чеснот значилися відданість і тонке чуття до збурення ефірного середовища; серед недоліків — настирливість, панібратство і претензії на почуття гумору. Все це залишилось у спадок від баштового цура, проклятого Наамою за втручання в еротичні сни та підсадженого у дзвоник. Цурам належить охороняти, а не снитися, де треба й де не треба. От нехай і охороняє. А у вільний час може за сумісництвом навівати мрії на шовкові вії. Якщо завгодно, зі своєю епізодичною участю у вигляді Бови Єруслана Лазаровича, палкого витязя-хідця. Нам не шкода: на одного витязя більше, чи менше…

Наама Шавазі розплющила очі.

У вікно спальні було добре видно Вежу Таїнств. Її завжди добре видно в понеділок за будь-якої погоди і в будь-який час доби. До ночі з четверга на п’ятницю, коли вежа, відповідно до чарів Просперо Кольрауна, почне саморуйнуватися, ще довго. Встигнемо намилуватися. За роки чари повивітрювалися, Вежа Таїнств руйнувалася мляво, нудно — ну, тиньк у Залі Оргіастів посиплеться, фрески цвіллю затягне або каналізацію прорве… Минулого тижня сірчаним газом смерділо, невідомо звідки… Словом, відбудовувати вежу наново у поті чола, витрачаючи ману відрами й коритами, більше не було потреби.

Дрейгури справлялися з дрібним ремонтом без допомоги чарівників.

Ох, Просперо… Який чоловік!

І чого б йому не прийти до Чуриха просто так, у гості, на скибочку пудинга?

Простягнувши білу, витончену ручку, Наама взяла з тумбочки, що пританцьовувала від нетерплячки біля ліжка, флакон з відваром пуп’янків грішниці младої. Змочила шию, ширше розкрила комір нічної сорочки, провела вологим пальцем між грудьми. Якщо цур у дзвонику знову підняв паніку на порожньому місці — девальвую. До одної п’ятої номіналу. Або примушу видзвонювати ораторію «Дар Валдаю» з кінця до початку. В нашого блудня від музичного мистецтва висипка по бронзі й гравірування тьмяніє…

— Ось! Я казав! Я дзвонив!

Вікно з видом на Вежу Таїнств заступив смерч спатіуму, що відкривався. За спектром легко впізнавався особистий візитарій Наами обмеженого користування, і чарівниця подумки вирішила девальвувати панікера до однієї восьмої, а потім звеліти тричі віддзвонити «Веселу Панахиду» у фа дієз мажорі.

— Ага!

Зі смерчу вийшов, елегантно обертаючись, кремезний чоловік у домашньому халаті. Поли халата розійшлися, дозволяючи поцінувати могутню статуру гостя. На грубуватих, але загалом привабливих рисах обличчя лежала похмура тінь: гість нервувався.

Впізнавши гостя, Наама прийняла його хвилювання на власний рахунок і спустила сорочку з лівого плеча. Цей акт скромності поклав більше жертв, ніж славнозвісний меч-кладенець Кальтенбур, нині виставлений для огляду в зброярському музеї Універмагу, з табличкою «Руками не торкатися!»

Жертви меча більше не вставали, а жертви сорочки — по-різному.

— Я так і думала, добродію, що ви виявитеся вищі за дрібні забобони!

— Гм… — басом відкашлявся Андреа Мускулюс. Ніяковість лише додавала йому шарму. — Я дуже перепрошую… Е-е… у такий ранній час!.. На жаль, обставини…

Обставини не забарилися.

Смерч-візитарій, почавши звурджуватися в чорну діру, раптом зобразив криву вісімку, немов його зсередини розперли руками. Із двох кілець вісімки сторчголов випала дивна парочка: жвава дама у стані збурених емоцій і зовсім беземоційний пан, судячи з вигляду — суддівський гачок.

— Ім’ям Тихого Трибуналу, вас заарештовано!

— Ов-вал Н-небес… Де я?!

На щоці жвавої дами палало клеймо «двох Т». Андреа Мускулюс зустрів це палання без ентузіазму, випнувши підборіддя, наче вуличний забіяка. І справді, він же з притулку, ось і позначилося…

«Оригінально тиждень починається…» — подумала Наама Шавазі.

— А я попереджав! — радісно дзенькнув цур у дзвонику. — Догралася: заарештовувати прийшли…

Том другий

ЧУРИХ

Для багатьох відкриття простого факту, що чорне й біле — всього лише слова, а зовсім не протилежні об’єкти в моралі, етиці й буденності, — величезна цінність, покликана підтвердити їхню велемудрість.

Так дитина хвалиться матері пійманою жужелицею, у якій для малої втілена вся краса світобудови, і викликає в найкращому разі поблажливу посмішку.

Розпечене до білого залізо, торкаючись зіниць, дарує вічну чорноту.

Із чорних хмар падає білий сніг.

Тіні личить темне, а імені — світле, хоч буває й навпаки.

Ну і що? Ви хочете сказати мені, що тут криється якась таємниця?

Із записів Нихона Сивочола

Люди не знають тіньового боку речей, а проте саме в тіні, у півмороку, у глибині й криється те, що надає гостроти нашим почуттям. У глибині вашої душі — я.

Е. Шварц, «Тінь»

LIBER III

КОНРАД ФОН ШМУЦ,

ОБЕР-КВІЗИТОР ВСЕВИДЮЩОГО ПРИКАЗУ

І ГЕНРІЄТТА КУКІЛЬ,

ВІГІЛА ТИХОГО ТРИБУНАЛУ

CAPUT XIII

«ОЙ, ЗБИРАЛИСЯ В ПОХІД, ВИЇЖДЖАЛИ ІЗ ВОРІТ — ЯКЩО ЗУБИ БОЛЯТЬ, ЗНАЧИТЬ,