Місто заклиначів дощу - Томас Тімайєр

Ледве поглянувши, п’ятеро мандрівників буквально заціпеніли, здивовані.

Жрець-птах задоволено закивав головою.

— Оце і є те, ради чого я привіз вас сюди. Ми називаємо ці фігури Охоронець, Злодій, Відьма і Королева. Бачите сонячні промені, якими оточено чоло Королеви? — Він ласкаво усміхнувся дівчині. — Вони точнісінько такі, як ваше волосся.

Шарлотта розгублено намотала на палець пасмо, що спало їй на чоло.

— Але який… який стосунок це зображення може мати до мене? Я нічого не розумію…

Очі Юпана спалахнули.

— Хіба це не очевидно? Адже ви — Королева.

— Я? — Шарлотта залилася рум’янцем. — Але ж це…

— Ви прибули з-за моря, щоб звільнити нас від влади «підземних». Ви і ваші супутники. Ви опинилися тут тільки тому, що це було напророчено за багато сторіч до вашого народження…

Шарлотта скоса поглянула на поверхню пустелі. Ще один малюнок! Він зображував битву тих самих чотирьох персонажів із хижими комахами. Це була страшна сцена, від якої кров холола в жилах.

— А як же я? — голос Гаррі Босуелла пролунав розчаровано. — Хіба пророцтво мене не згадує?

— Нічого подібного! — відповів Юпан. Узявши фотографа за руку, він змусив його підійти до протилежного борту і показав униз. — Бачите на схилі Око? Це ви — той, хто вказав шлях Королеві.

Шарлотта підвелася навшпиньки, щоб розгледіти зображення: дві повіки — нижня і верхня, між ними райдужна оболонка з широко розплющеною зіницею, і все це поміщено в прямокутник.

— Оце так! — пробурмотів Босуелл. — Маючи мінімальну уяву, цей символ цілком можна витлумачити як позначення фотоапарата. Причому фотоапарата двотисячолітньої давності…

Він труснув головою, немов відганяючи ману.

— Ви всі разом і кожен із вас окремо — частина стародавньої легенди, — пояснив Юпан. — Поема… Ви пам’ятаєте поему, складену нашим народом? — Він рвучко обернувся до Шарлотти. — Ви єдина, хто знав нашу мову і священну поему!

— Так, але це лише тому, що я випадково завчила кілька рядків, почувши їх від шкільної подруги, уродженки Перу…

— Повірте мені, — перебив жрець. — У цьому не було нічого випадкового. Все давним-давно визначено наперед і передбачено.

Запала гнітюча тиша. Шарлотта чула, як вітер посвистує в пристроях «Хуракана». Вона не знала, що відповісти жерцеві, не знала, чи треба взагалі щось говорити.

Першим порушив тишу Гумбольдт.

— Дорогою сюди нам зустрівся індіанець на ім’я Капак, — сказав він. — Він безкорисливо допоміг нам, коли ми зіткнулися з великими труднощами. Але ми досі не знаємо, чому він так учинив.

Юпан серйозно поглянув на вченого

— Можливо, він належав до нашого народу. Багато хто з нас живе у світі долин, але й на чужині не забуває переказів свого народу. Можливо, побачивши вас, ця людина відразу ж зрозуміла, що ви саме ті, про кого сказано в пророцтві. Вам потрібні інші докази?

Гумбольдт знизав плечима.

Юпан плеснув у долоні. Один з його слуг пішов і незабаром повернувся з Гумбольдтовим рюкзаком. Жрець відкрив його і дістав звідти кіготь, який учений відрізав у мертвої комахи. Піднявши цей трофей угору, щоб його могли бачити всі на палубі, він урочисто проголосив:

— Усе збіглося! Ви прибули з-за моря, щоб підтримати мій народ у боротьбі проти «підземних». Сонячна Королева виступить проти Королеви підземного світу і здолає її в поєдинку. Так записано і так має статися!

Шарлотта поглянула на дядька, немов благаючи про допомогу. Проте замість звичної залізної рішучості на обличчі Гумбольдта зараз читалася глибока розгубленість. Мабуть, у цю хвилину він розмірковував про те саме, що й вона. Як виплутатися з цієї халепи і переконати жерця в тому, що це тільки стародавня казка? Звичайно, збіги були разючими, але при цьому залишалися всього лише збігами. Якою буде реакція Юпана, якщо вони заявлять, що не мають наміру починати бойові дії проти величезних і страшенно небезпечних комах?

— Яке ж завдання стоїть зараз переді мною? — обережно запитала вона.

Жрець таємничо усміхнувся і потім низенько уклонився.

— Ваша величність, — сказав він. — Ви повинні скоритися своїй долі і готуватися до останнього бою.

Минуло вісім годин із тієї хвилини, коли «Хуракан» повис над пласкою вершиною гори в пустелі Наска. Повітряний корабель повертався назад у місто за хмарами. Ніч доходила вже до світанку, небо було чисте, серп місяця заливав палубу сріблястим світлом. Повітря було тепле і сухе, з корми доносився монотонний шум гвинтів.

П’ятеро мандрівців зібралися на носі корабля, щоб порадитися. Юпан був у своїй каюті, і вони могли обговорити становище, не остерігаючись чужих вух. Летіти до Ксі’мала залишалося близько години.

— Ситуацію, в якій ми опинилися, сприятливою не назвеш, — стримано сказав Гумбольдт у цілковитій тиші. Він сперся руками на поручні, оглядаючи панораму гір у місячному сяйві. — Це пророцтво поставило нас у вкрай трудний стан.

— Хто знає, що могло б трапитися, якби пророцтва не було зовсім, — зауважив Босуелл. — Можливо, що всі ми були б давно мертві.

— І то правда, — пробурмотів учений, обертаючись до друзів. — Я весь час запитую себе: як поведеться Юпан, дізнавшись, що ми не будемо боротися з клятими тварюками?

Оскар, украй збуджений подіями цього дня, і не подумував про сон. Він сидів на палубі з Вілмою на руках, час від часу погладжуючи птаха і не пропускаючи нагоди вкинути й своє слово.

— Якщо нам удасться переконати жерця, що ми зовсім не ті, за кого він нас має, то він просто накаже скинути нас в ущелину. Або