Місто заклиначів дощу - Томас Тімайєр

— Дивіться, — вигукнула Шарлотта, проходячи уздовж стіни, — яке цікаве зображення! Пане Юпан, ви не могли б пояснити, що воно означає?

— Тут зображене те, через що люди з долин прозвали нас «заклиначами дощу», — пояснив верховний жрець. — На малюнку — наші повітроплавці, зайняті ловитвою хмар, тобто, водяної пари. Для нас вона є свого роду джерелом життя. З її допомогою ми навчилися підніматися в повітря і літати на великих висотах.

На Оскаровому обличчі з’явився здивований вираз.

— Хмари і пара як джерело життя?

— Ви, очевидно, у такий спосіб добуваєте якийсь газ? — висловив здогад Гумбольт.

— Ви маєте рацію. — Очі жерця жваво блиснули. — Ми називаємо його «дихання вітру».

— Прекрасно! — захопився Гумбольдт. — Як я відразу не здогадався? Справді геніально!

— Що ж тут геніального? — запитав Оскар, відчуваючи себе повним неуком.

— Водень, — сказав Гумбольдт. — Вони навчилися отримувати водень. Ось навіщо їм знадобилися сонячні колектори, резервуари для зберігання газів під тиском, усі ці шланги і редуктори. Найлегший з газів, що має найвищу піднімальну силу!

— Водень? — у голосі Шарлотти прозвучав сумнів. — Я, звичайно, не фахівець, але на уроках хімії нам говорили, що це складний і трудомісткий процес.

— Складний і, до того ж, небезпечний, — Гумбольдт кивнув. — І незважаючи ні на що, їм це вдалося. Дивіться сюди. — Він указав на наступне зображення. — Водень легший за повітря. Він забезпечує їхні судна необхідною піднімальною силою, а за допомогою спеціальних паливних елементів хімічна енергія газу перетворюється на електричну енергію, яка починає рухати двигуни повітряних суден. У Європі цей принцип розробив ще 1838 року німецький хімік Крістіан Шенбейн, але насправді його було відкрито набагато раніше — і ми це бачимо на власні очі. Всі успіхи «заклиначів дощу» засновані на використанні водню і кисню — двох елементів, з яких складається звичайнісінька вода.

— Їхні кораблі регулярно добувають водяну пару з хмар, щоб отримувати з неї паливо, — припустила Шарлотта, — можливо, цим і пояснюються постійні посухи, від яких потерпають західні схили Анд. Просто в хмарах залишається недостатньо вологи, щоб пішов справжній дощ!

— Можливо, цілком можливо… — Гумбольдт був у своїй стихії. — Але тут усе — мотори, насоси зрошувальних систем, двигуни кораблів — пускаються в рух за допомогою водню. Він безбарвний, не має запаху і не отруйний, а як продукт згорання після нього залишається тільки те, що потрібно для життя: вода і лише вода. На цьому коло замикається. Але в мене залишилося ще одне нез’ясоване питання…

— Яке саме? — Жрець запитливо схилив голову до плеча, знов зробившись схожим на птаха.

— Як народилася ця ідея? Що підштовхнуло ваш народ до думки взятися будувати літальні апарати? Адже всі ці технології не могли виникнути вмить, для цього потрібні були цілі десятиліття, якщо не століття. Я дивлюся на ці зображення і бачу, що ханак пача протягом століть не мали ніякого уявлення про польоти. І раптом — немов відбулося якесь осяяння — вам відомий не тільки принцип, а й усе, що потрібно для будівництва літаючих суден.

Сказавши це, учений показав на таємничий розрив між стародавніми і свіжішими зображеннями на камені.

Юпан широко усміхнувся.

— Вам, пане Гумбольдте, не відмовиш у спостережливості, — сказав він. — Справді, знання про те, як піднятися в повітря, ми отримали від чужоземця. Це сталося тоді ж, коли імперія інків упала під ударами конкістадорів Пісарро. У почті завойовника був подібний до вас шановний і вчений чоловік, який не зміг змиритися з жорстокістю іспанців і безцільними вбивствами. Він покохав індіанську дівчину і пішов слідом за вцілілими інками спочатку до фортеці Вількабамба, а потім сюди, у Ксі’мал. Його поклажа складалася з великої кількості дивних креслень і рукописів. Там були проекти механізмів, ідея яких належала родичеві цього шановного чоловіка, і під його керівництвом вони були перенесені на ці стіни. Ось вони, погляньте!

Наблизившись, мандрівники спробували розібрати малесенькі літери, схожі на латинські, нашкрябані на стіні поряд із детальним кресленням одного з механізмів. Гумбольдтові довелося дістати лупу, але, щойно поглянувши в неї, він відсахнувся і ледве чутно прошепотів:

— Боже мій! Це просто неймовірно!

— Що там написано? — поцікавився Оскар, заглядаючи через плече вченого.

— «Ці креслення належать Франческо да Вінчі».

— Хто ця людина? — запитала Шарлотта. — Я знаю Леонардо да Вінчі, живописця, але про Франческо да Вінчі ніколи не чула.

— Це далекий родич великого Леонардо, — пояснив Гумбольдт. — Він народився на півстоліття пізніше, але застав останні роки геніального живописця і вченого й устиг побувати у нього в учнях. Існують історичні свідчення про те, що да Вінчі-молодший вирушив до країни інків з експедицією Пісарро, і відтоді вважався безвісно зниклим. Тепер ми знаємо, що з ним сталося насправді. Дивіться — його підпис видряпано навпаки — «дзеркальним письмом». Саме так підписувався і його уславлений предок.

— Чи не бажаєте ознайомитися з пророцтвом, яке має прямий стосунок до вас? Судно «Хуракан» готове до польоту і швидко доставить нас до місця призначення.

Гумбольдт здивовано скинув бровами.

— До місця призначення? Що ви хочете цим сказати?

Юпан, здавалося, був трохи здивований.

— Але хіба ви не хочете дізнатися, чому я вам, чужоземцям, виявляю таке довір’я? Будьте ж готові зробити крок назустріч своїй долі!

«Ну, ось, — подумав Оскар. — Саме це я і передчував…»

— І де ж це місце? — запитав Гумбольдт.

— Це досить далеко звідси, у пустелі, — відповів жрець. — Приблизно півдня шляху. Там колись спустилися на землю боги, і з того часу ця місцевість стала для нас священною. Ми називаємо її Наска…

Сонце вже стояло в зеніті, коли запрацювали мотори «Хуракана». Повільно, немов