Місто заклиначів дощу - Томас Тімайєр

— Причому тут освіта? Звичайний здоровий глузд. — Він затнувся і повів далі: — Я тільки одного не розумію. Чому ти береш це пророцтво так близько до серця? Якась стара історія…

— Стара, але з поганим кінцем.

— Що ти маєш на увазі?

— Я кажу про поему мовою кечуа.

— Про що там ідеться?

Шарлотта підвела голову. У її очах блищали сльози.

— В останній строфі Сонячна Королева загине…

За годину з туману випірнули вежі й мости Ксі’мала. «Хуракан» описав широку дугу, плавно знизився й опустився на дерев’яну посадочну платформу.

За хребтами Анд сходило сонце, забарвлюючи небо і хмари в рожеві тони, але долина ще була занурена в глибоку тінь. Тут і там над будинками і хатинами здіймалися димки, у повітрі пахло свіжоспеченим хлібом.

Стомлений, з тисячами думок, що роїлися в голові, Оскар покинув корабель останнім. Волочучи ноги, він спускався трапом позаду всіх, а внизу на платформі їх уже очікував Юпан, оточений численним почтом.

Оскар був пригнічений не тільки тим, що почув від Шарлотти. Незважаючи на довге нічне обговорення, мандрівники так і не дійшли спільної думки, а плану дій не було взагалі. Ясно було тільки одне — у цієї проблеми немає простого рішення, і тільки Богу відомо, як вибратися цілими і неушкодженими з історії з пророцтвом.

Крім того, було б зовсім непогано поспати по-людськи, нехай навіть і на ложі з трави й очерету. Усе тіло вимагало відпочинку і спокою, і йому раз у раз доводилося стримувати позіхання.

Позаду раптом пролунав звук сигнального ріжка. Йому відгукнувся другий — цього разу з другого боку, потім ще один — уже здалеку. Нарешті загугнявив четвертий — десь нижче по схилу ущелини. Тепер сигнали доносилися звідусіль, і місто заворушилося, немов розтривожений мурашник.

Всюди грюкали вікна і двері, гриміли засуви, долинали вигуки здивування і жаху. Оскар чув плач дітей і крики переляканих матерів. Мости і площі враз запрудили люди — вони розгублено оглядалися, кидалися на всі боки у тривозі.

Оскар не розумів, що могло викликати таку метушню. Спочатку він вирішив, що це якось пов’язано з їхнім прибуттям, але незабаром зрозумів, що причина в іншому. На платформі, де стояв «Хуракан», також почалася біганина. Екіпаж поспішно замінював спорожнілі резервуари із стислим газом на повні, на борту встановлювали якісь бойові механізми, що одночасно нагадували і гармати, і катапульти. На інших платформах, де стояли повітряні судна, також кипіла робота.

— Що відбувається? — Гумбольдтові ледве вдалося прокласти шлях у натовпі й дістатися до жерця. Оскар проштовхувався за ним.

— Уку пача — «підземні»!» — відповів той. — Цього разу вони, схоже, наступають одночасно з усіх боків. Боюся, нам доведеться відступити під захист храму.

Позаду пролунав низький гул — «Хуракан» стрімко злетів увись.

— Швидше! — гукнув Юпан. — Не можна гаяти ні хвилини!

Віддавши кілька розпоряджень слугам, він заспішив до довгого моста, який вів до храму.

Оскар намагався триматися разом з усіма і не відставати, але раз у раз обертався, щоб поглянути, як величезний повітряний корабель маневрує над містом, розвертається і, нарешті, бере курс на південний схід. Услід за флагманом піднялися в небо й інші літальні апарати, повітря наповнилося суцільним дзижчанням гвинтів.

Зненацька до його вух донісся здалека ще один звук — немов хтось із силою провів нігтем по грифельній дошці. Він відбився від стін ущелини і полинув у хмарну глибину, але помилитися було важко — Оскар точно знав, кому належить цей огидний виск.

Він почав обнишпорювати поглядом навколишні скелі, і раптом завмер.

Праворуч, приблизно за кілометр від моста, до якого вони зараз прямували, на схилі, під яким виднілося ціле скупчення очеретяних споруд-вуликів, виникло якесь невиразне ворушіння. Здавалося, рухається сам схил.

Оскар напружив зір і, вражений, прошепотів: «Боже мій!»

Десятки чудовиськ, забарвлених у кольори каменя й піску, виповзали з розколини в скелі і ринули до міста.

— Оскаре! — вигук Шарлотти вивів його із заціпеніння. — Де ти застряг? Юпан каже, що треба поспішати!

— Стривай, — сказав він. — Ти бачиш?

Шарлотта відмахнулася:

— Ніколи. Всі вже біля храму.

— Тільки хвилину!

Видовище було просто гіпнотичне. Воно так зачаровувало, що неможливо було відвести погляд.

Шарлотта обернулася — і, застигнувши від жаху, затулила обличчя долонями.

— Їх там сотні! — через силу промовила вона. — І які величезні!

— Схоже на вторгнення, — пробурмотів Оскар. — І вони неймовірно швидко наближаються.

Повітряні судна вже підлітали до отвору в скелі, з якого хмарою сунули все нові «підземні». У чудовиськ полетіли снаряди і запальні бомби — град вогняних куль, що завдавав ворогам серйозної шкоди. Було видно, як тут і там тіла кровожерних тварюк, що диміли й корчилися, зриваються з обриву в прірву, інші, палаючи, немов смолоскипи, несамовито металися, ранячи і калічачи родичів.

Боротьбу почали вже більшість повітряних суден, але були й такі, які не брали участі в сутичці. Вони попрямували до околиць і стали планомірно підпалювати легкі очеретяні споруди, створюючи свого роду вогняне кільце навколо центральної частини міста. Дим застелив небо, полум’я здіймалося на величезну висоту.

Скоро стало ясно, що такі дії — не жест відчаю, а заздалегідь розроблений план, покликаний, хай і дорогою ціною, зупинити атаку комах. Незабаром цілі райони міста були охоплені пожежами. Залишалося сподіватися, що їхні жителі вчасно зуміли сховатися в безпечних місцях.

Оскар в якомусь заціпенінні стежив за тим, як розгортається битва на прямовисній скелі, а