Учень убивці - Робін Хобб

Іноді я дивувався з їхньої схожості з Чейдом: обидва вимагали, щоб я по порядку викладав найдрібніші подробиці того, що відбувалося минулого тижня чи місяця. Навчитися доповідати Чейду було неважко, бо це мало неформальний характер. У Барріча все було навпаки. Пізніше я усвідомив, що так солдати доповідають своїм командирам.

Інший одразу пішов би митися або їсти після моєї ретельної доповіді. Але Барріч наполіг на тому, щоб пройтися стійлами, поговорив з конюхом і щось пошепотів коневі. Він зупинився біля старого верхового коня леді й мовчав кілька хвилин.

— Я його вишколював, — різко сказав він.

Почувши знайомий голос, кінь повернувся до нього і тихо заіржав.

— Шовковий, — тихо сказав Барріч і почухав його м’який ніс. Раптом він зітхнув. — Отже, леді Пейшенс. Вона тебе вже бачила?

Я не знав, що відповісти. У моїй голові промайнули тисячі думок. Леді Пейшенс, дружина мого батька. Це вона доклала найбільше зусиль, щоб відлучити батька від двору й розлучити його зі мною. Це з нею я розмовляв на кухні й вітався у саду, коли був напідпитку. Це вона сьогодні ставила мені питання про мою освіту. Я пробурмотів до Барріча:

— Ми бачилися, але неофіційно.

На мій подив, Барріч засміявся.

— Ти б себе бачив зараз, Фітце. Судячи з цього, вона не дуже змінилася. Вперше я зустрів її в саду її батька. Вона сиділа на дереві й наказала мені витягнути скабку з ноги. Я зняв її черевичок і панчоху, щоб це зробити. Вона сиділа якраз переді мною і гадки не мала, хто я. Я взагалі думав, що це служниця леді. Це було дуже давно, за кілька років до того, як вона зустріла свого принца. Не думаю, що я був набагато старшим за тебе, — Барріч помовчав. Його обличчя пом’якшало. — У неї була огидна маленька собачка, яку вона постійно носила в корзинці. Вона завжди скавучала й сама себе скубла. Її звали Пухнастиком. — Барріч знову помовчав і всміхнувся майже приязно. — Такі спогади! Стільки років минуло.

— Ти їй сподобався, коли ви вперше зустрілися? — нетактовно запитав я.

Барріч подивився на мене затуманеним поглядом.

— Тоді я подобався їй більше, аніж зараз, — різко сказав він. — Але то не має значення. Ну, Фітце, розповідай, що вона думає про тебе?

Тепер настала моя черга замислитися. Я почав розказувати Баррічу про наші зустрічі, прикрашаючи подробиці, наскільки міг собі дозволити. Я вже майже розповів про те, що сталося в саду, коли Барріч підняв руку.

— Досить, — спокійно сказав він, і я замовк.

— Коли ти опускаєш деякі правдиві моменти, щоб не показати себе дурнем, ти звучиш як ідіот. Давай спочатку.

Я так і зробив. Цього разу не приховував нічого: ані своєї поведінки, ані зауваження леді. Коли я закінчив, то чекав на його осуд. Але Барріч знову почухав ніс коня.

— Дещо змінюється, а дещо ні, — нарешті сказав він. Потім зітхнув. — Ну, Фітце, тобі варто з деякими людьми говорити зовсім по-іншому. Я впевнений, що це так просто не закінчиться, але не знаю як. Тому немає чого турбуватися. Що там із цуценятами щуроловки? Кажеш, їх там шестеро?

— Всі вижили, — гордо сказав я, оскільки в цієї сучки завжди були важкі пологи.

— Сподіваюся, у нас теж буде все добре, — пробурмотів Барріч, доки ми йшли стайнею. Але коли я подивився на нього, то здивовано помітив, що він узагалі не говорив до мене.

— Я гадав, тобі вистачить розуму уникати її, — насварив мене Чейд.

Я очікував, що після двомісячної розлуки він привітається інакше.

— Я не знав, що то леді Пейшенс. Дивно, але про її приїзд не було жодних чуток.

— Вона дуже сувора щодо чуток, — повідомив Чейд. Він сів на стільці навпроти каміна. У Чейда в кімнаті було прохолодно, а він ніколи не любив холоду. Він знову змарнів від того, чим займався всі ці останні тижні. Особливо це було видно по його старих і кістлявих руках із розпухлими кісточками. Він зробив ковток вина і продовжив:

— У Пейшенс є свої дивні способи боротьби з пліткарями. Вона завжди була самітницею. Це одна з причин, чому з неї б вийшла дуже погана королева. Але Чівелрі було байдуже. Він одружився з нею, бо йому так хотілося, а не з політичною метою. Гадаю, це було першим великим розчаруванням для його батька. Відтоді Шрюд постійно був ним незадоволений.

Я сидів тихо як миша. Слінк примостився в мене на колінах. Чейд рідко був таким говірким, особливо коли йшлося про королівську сім’ю. Я майже не дихав, щоб не перебивати його.

— Іноді мені здається, що Пейшенс давала Чівелрі те, чого він хотів на рівні підсвідомості. Був досить вдумливим і дисциплінованим, завжди стежив за своїми манерами і знав, що відбувається навколо. Був благородним, хлопче, у найкращому значенні цього слова. Ніколи не займався якимись непристойними чи дріб’язковими справами. Тому завжди здавався в дечому напруженим, а ті, хто його погано знав, вважали Чівелрі холодним або черствим. А потім він зустрів ту дівчину… вона була майже дівчинкою, легенькою, наче павутинка чи морська піна: постійно базікала про все поспіль і ні на чому не могла зосередитися. Ото якісь еники-беники. Я взагалі не розумів, про що вона говорить, і мені дуже часто набридало її слухати. Але Чівелрі всміхався й захоплювався нею, напевне, через те, що вона взагалі його не боялася або не особливо хотіла домогтися його. Але Чівелрі обрав Пейшенс з-поміж більш гідних і розумніших жінок вищого походження, які хотіли б вийти за нього. Це був не найкращий час для весілля, бо він обірвав із десяток можливих зв’язків, які б йому могла дати дружина. Я не можу назвати жодної причини на захист його весілля в той час.

— Окрім того, що він сам цього хотів, — сказав я й пошкодував про це, бо Чейд кивнув, а потім його пересмикнуло. Він перевів погляд від вогнища й подивився на мене.

— Ну, досить. Я не запитуватиму, яке ти справив на неї враження і чому її ставлення до тебе змінилося. Але минулого тижня вона з’явилась у Шрюда з вимогою визнати тебе шлюбним сином і повноправним спадкоємцем Чівелрі, а також щоб тебе навчали як принца.

Мені запаморочилося в голові: килими дійсно рухалися чи мені просто здалося?

—