Птахи та інші оповідання - Дафна дю Мор'є

до берега озера. Він, звісно, попереду, а вона плуганилася ззаду. Жодне з них не звернуло на мене найменшої уваги, а я тішився, бо старий міг зупинитися, почекати, сказати їй, щоб поверталася додому, а тоді спуститися до скель, де я сидів. Питаєте, що я сказав би, якби він так зробив? Побий мене грім, якщо знаю. Може, встав би, насвистуючи з робленою байдужістю, а потім із поклоном та усмішкою — даремною, але завченою, ви ж розумієте, — сказав би добридень і забрався звідти. Не думаю, що він щось би мені заподіяв. Лише дивився б мені вслід тими своїми дивними вузькими очима і дозволив би піти.

Потому я і взимку, і влітку бував там на пляжі чи на скелях, а вони далі вели своє дивне самотницьке життя, інколи рибалячи в озері, інколи в морі. Час від часу я зустрічав їх у гавані в гирлі ріки — вони дивилися там на яхти, що стояли на якорі, та на морські кораблі. За такої нагоди цікаво мені було, хто з них пропонував мандрівку. Можливо, його раптом тягло на суєтне, на життя в гавані, на все те, від чого він необачно відмовився або чого ніколи не знав, і тоді він казав їй: «Вибираємося сьогодні до міста». А вона, щаслива йому догодити, йшла з ним.

Бачте, певна річ впадала в око — ця пара була повністю поглинута одне одним. Я не раз спостерігав, як вона його вітала, коли він повертався додому із денної риболовлі, а до того впродовж вечора сходила до озера, на пляж і аж до моря, чекаючи його. Бачила здалека — і я теж, — як він обходить ріг затоки. Тоді йшов просто до пляжу, а вона назустріч йому, і вони обіймалися, не турбуючись, чи якийсь дідько їх не бачить. Це зворушувало, ви ж розумієте. Відчувалося, що в старому мусить бути щось лагідне, як між ними таке можливе. Для чужаків він міг бути дияволом, але для неї був всім світом. Отож я мав до нього тепле почуття, коли бачив їх разом.

Питаєте, чи мали вони якусь родину? Я до цього й веду! Саме про родину і хочу вам розповісти. Бо, бачте, сталася трагедія — і ніхто, крім мене, про це не знає. Може, розказати комусь, але не певен… Старого, мабуть, забрали б, а їй це зламало б серце, та й, хай там як, коли все вже сказано і зроблено, то це не моя справа. Знаю, що проти старого є вагомі докази, але ж не безперечні. Це міг бути і нещасний випадок, ніхто ж не робив жодного слідства, коли хлопчик зник, — то хто я такий, щоб пхатися і доповідати?

Я спробую розповісти, що трапилося. Але зрозумійте: воно доволі довго тривало, а я часом був деінде чи зайнятий — не сидів біля озера. Здавалося, ніхто, крім мене, не цікавився життям цієї пари, тому все, що я розповім, я бачив на власні очі, це не почуті від когось байки чи плітки, про які шепочуться за їхніми спинами.

Ну так, не завше вони жили самотньо, як оце зараз. Мали четверо діток. Трьох дівчаток і хлопчика. Виплекали їх чотирьох у тій старій халабуді над озером і просто диво, як їм це вдалося. Господи, та я пам’ятаю дні, коли дощ періщив по гладіні, здіймаючи хвильки, що розбивалися якраз біля їхньої садиби, перетворюючи твань на справжнє багно, а вітер дув просто на них. Можна б подумати, що хтось із олією в голові забрав би звідти свою місіс і дітей та й пішов туди, де є бодай якась вигода. Але не старий. Я так вважаю, він вирішив — раз він це витримує, то й вона мусить, а діти тим паче. Може, він хотів, щоб вони пройшли сувору школу.

А завважте, вони були дуже милими дітьми. Особливо молодша дівчинка. Я ніколи не дізнався її імені, але назвав її Цяткою[61], бо щось таке в ній було. Вся в батька, хоч і маленька. Наче зараз бачу, як вона, дрібка, одного прекрасного ранку першою вигрібає в озеро, залишивши далеко позаду сестер і брата.

Її брата я назвав Хлопчиком. Він був найстаршим і, між нами, трохи дурнем. Не був таким доладним, як сестри, — от неоковирний хлоп’яга. Дівчатка собі гралися, ловили рибу, а він товкся позаду, не знаючи, що із собою робити. Найрадше залишався б удома біля мамусі. Мамин хлопчик. Тому я його так і назвав. І не те щоб вона переймалася ним більше, ніж іншими. Як я розумію, трактувала всіх чотирьох однаково. Її думки були звернуті на старого — не на них. Але ж Хлопчик був просто великою дитиною і, як на мене, простаком.

Як і їхні батьки, молодь завжди трималася окремо. Гадаю, це їм старий утовкмачив. Ніколи не приходили до берега гратися, хоча, думаю, спокуса була чимала — у розпал літа, коли люди спускалися зі скель на пляж, на купання і пікніки. Мабуть, старий із якихсь дивних і лише йому відомих причин попередив їх, щоб вони не мали жодних стосунків із незнайомцями.

Вони вже звикли, що я — день за днем — товчуся, витягаю плавник та інше. Часто робив перерву і спостерігав за дітьми, що гралися на озері. Але ніколи не озивався до них. Могли повернутися і розповісти старому. Звикли дивитися на мене, коли я проходив повз них; проте відразу ж відводили погляд, наче засоромившись. Всі, крім Цятки. Цятка задирала голову і перекидалася у воді, от просто щоб показати себе.

Інколи я спостерігав, як вони йдуть усі шестеро — старий, місіс, Хлопчик і три дівчинки — на денну риболовлю до моря. Старий, звичайно, на чолі; Цятка, завше готова допомогти, біля татуся; місіс оглядається довкола, чи все гаразд із погодою, поруч — інші двоє дівчаток, а Хлопчик, бідний дурненький Хлопчик, завжди останнім виходив із дому. Я ніколи не знав, як їм пішло полювання. Зазвичай вони довго затримувалися і мене вже не було на березі, коли вони поверталися. Але, гадаю, вдавалося добре. Мусило вдатися — адже вони жили майже винятково тим, що вполювали. Ну, в рибі повно вітамінів, правда? Можливо, старий мав свій пунктик стосовно їжі?

Минув час, і молодь почала доростати. Цятка, як на мене, дещо втратила свою індивідуальність. Стала більше схожою на сестер. Все-таки з них було гарне тріо. Спокійні, знаєте, ґречні.

А от Хлопчик — той був