Вовки Кальї. Темна вежа V - Стівен Кінг

— Ти як, тримаєшся? — шепнула на вухо Сюзанна.

— Поки що.

На круглій сцені ліворуч від помосту стояли семеро чоловіків, усі в білих сорочках, синіх джинсах, підперезані пасками. Едді впізнав інструменти, які вони тримали в руках, і хоча мандоліна й банджо наштовхнули його на думку, що їхня музика, найпевніше, гидотна, сам їхній вигляд вселяв надію. Коли приносять у жертву людей, музикантів не запрошують, правда? Хіба що одного-двох барабанників, щоб розігрівали публіку.

Едді з Сюзанною на спині повернувся до натовпу обличчям. І нажахано побачив, що прохід, який починався на головній вулиці, справді зник. Звідусіль тепер на нього дивилися підведені вгору обличчя. Жінки й чоловіки, старі й молоді. Обличчя без виразу, і дітей між ними не було. То були обличчя людей, що більшість часу проводили під сонцем і на доказ цього могли показати порепану шкіру. Лиховісне передчуття дедалі міцнішало.

Оверголсер став біля простого дерев’яного стола, на якому лежало велике перо з хвилястим підпушком. Узяв його й підняв догори. Натовп, і без того неговіркий, тепер поринув у таку глибоку тишу, що Едді міг чути хрипке дихання, яке виривалося з грудей якогось стариганя чи старої.

— Опусти мене на підлогу, Едді, — тихо попросила Сюзанна. Йому це не сподобалося, але він підкорився.

— Я Вейн Оверголсер з ферми «Сьома миля», — підходячи до краю сцени з пером поперед себе, промовив фермер. — Вислухайте мене, прошу.

— Дякуємо-сей, — забубоніли вони.

Повернувшись, Оверголсер показав рукою в бік Роланда і його тету, що стояли в запилюженому після мандрів одязі (Сюзанна не зовсім стояла, радше сиділа на підлозі між Едді й Джейком навпочіпки, спираючись рукою). Едді ще ніколи не відчував себе в центрі настільки пильної уваги.

— Ми, чоловіки Кальї, вислухали Тіана Джефордса, Джорджа, Дієґо Адамса й решту, що побажали бути почутими в Залі зібрань, — вів далі Оверголсер. — Я теж там брав слово. «Вони прийдуть і заберуть дітей, — сказав я, звісно, маючи на увазі Вовків, — а тоді дадуть нам спокій на ціле покоління або навіть надовше. Так є і так було, і я кажу, не займайте». Але тепер я думаю, що то я трохи зопалу сказав.

Юрба зашелестіла, тихо, наче вітерець пролетів.

— Тоді ж, на зборах, ми всі чули, як отець Каллаген сказав, що на півночі від нашого містечка з’явилися стрільці.

Знову бурмотіння, тільки цього разу вже гучніше. Стрільці… Серединний світ… Ґілеад.

— Ми домовилися, що відрядимо до них загін. Ось ті люди, яких ми знайшли. Вони називають себе… тими, ким назвав їх отець Каллаген. — Оверголсер знітився. Наче силкувався стримати пердіння. Едді вже бачив такий вираз, переважно на обличчях політиків під час їхніх виступів на телебаченні, коли їх заганяли в глухий кут і їм доводилося викручуватися. — Вони стверджують, що прийшли зі світу, який давно згинув. Тобто…

«Давай, Вейне, ушквар, — подумав Едді. — Ти зможеш, я в тебе вірю».

— …тобто вони з роду Ельда.

— Боги милосердні! — пронизливо скрикнула якась жінка. — Це боги послали їх нам, щоб вони врятували наших діток!

На неї з усіх боків зацитькали. Оверголсер, кривлячись, дочекався, поки гамір уляжеться, і повів далі.

— Вони можуть говорити самі за себе… не лише можуть, а й мусять… але я побачив достатньо, щоб повірити, що вони допомогли б нам упоратися з нашою халепою. Ви ж бачите, у них зброя, хороша, й вони знають, що з нею робити. Честю клянуся і кажу спасибі.

Цього разу юрба забелькотіла гучніше, й Едді почув у її голосі доброзичливі нотки. Це його трохи заспокоїло.

— Тоді нехай стають перед вами по одному і говорять, щоб ви могли почути їхні голоси й роздивитися їхні лиця. Це їхній дін. — Він показав рукою на Роланда.

Стрілець виступив уперед. Червоне сонце пожежею палахкотіло на його лівій щоці, праву омивало жовте світло смолоскипа. Він виставив уперед ногу. В повній тиші підбор зношеного чобота клацнув особливо виразно, й Едді чомусь подумав про кулак, що стукає об кришку домовини. Роланд низько вклонився, виставивши руки долонями до людей.

— Роланд з Ґілеаду, син Стівена, — відрекомендувався він. — З роду Ельда.

Натовпом пробігло зітхання.

— Нехай наша зустріч буде доброю. — Він відступив назад і глянув на Едді.

Це він міг запросто.

— Едді Дін з Нью-Йорка, — назвався він. — Син Вендела. «Принаймні так стверджувала люба матуся», — посміхнувся подумки. А потім, сам не підозрюючи, що наступної миті це скаже: — 3 роду Ельда. Ка-тет Дев’ятнадцяти.

Він відійшов, пропускаючи вперед, до краю помосту, Сюзанну. Рівно тримаючи спину й обводячи людей спокійним поглядом, вона промовила:

— Я Сюзанна Дін, дружина Едді, донька Дена, з роду Ельда, ка-тету Дев’ятнадцяти. Нехай наша зустріч буде хорошою. Добра вам. — Вона зробила реверанс, підтримуючи уявні спідниці.

Пролунали оплески й сміх.

Поки вона представлялася, Роланд нахилився і щось шепнув на вухо Джейкові. Хлопчик кивнув і впевнено вийшов уперед. У світлі призахідного сонця він виглядав дуже юним і дуже вродливим.

Він виставив уперед ногу і вклонився. Пончо під вагою Юка в передній кишені кумедно провисло вперед.

— Я Джейк Чемберз, син Елмера, з роду Ельда, ка-тет Дев’яноста й Дев’яти.

Дев’яносто дев’яти? Едді зиркнув на Сюзанну, але вона у відповідь лиш легенько знизала плечима. Що за фігня? Та потім він вирішив не доскіпуватися. Сам же сказав: «Ка-тет Дев’ятнадцяти», — гадки не маючи, що то таке.

Та Джейк ще не закінчив. Він витяг Юка з кишені пончо Бенні Слайтмена. Юрма забубоніла. Джейк кинув погляд на Роланда, наче питав, чи він упевнений. І Роланд кивнув.

Спершу Едді сумнівався, що Джейків пухнастий друг щось утне. Мешканці Кальї (фолькен, як вони себе звали) знову позамовкали, стояла така тиша, що всі чули вечірній щебет птахів.

А потім Юк став на задні лапи, виставив одну з них уперед і вклонився. Похитнувся, але втримав рівновагу. І достоту, як Роланд, долонями догори простягнув уперед передні чорні лапки. Натовпом промчала хвиля захоплених зойків, сміху, аплодисментів. Джейк стояв, мов громом уражений.

— Юк! — сказав шалапут. — Ельд! Спасибі! — Кожне слово чітко й виразно. Ще мить протримавшись у поклоні, він опустився на всі чотири лапи й потупотів до Джейка. Оплески, що пролунали після цього, були громовими. Одним геніальним і простим рухом Роланд (бо хто ж іще міг навчити шалапута таких фокусів, подумав Едді) прихилив до себе цих людей, перетворивши їх на друзів. Принаймні на цей вечір.

Отож то була перша несподіванка: Юк вклонився громаді Кальї й таким чином показав, що він ан-тет зі своїми співмандрівниками. Другий сюрприз не забарився.

— З мене кепський оратор, — сказав Роланд, знову