Вовки Кальї. Темна вежа V - Стівен Кінг
Що десять чи п’ятнадцять хвилин вогонь смолоскипів змінював свій колір. З червоного на зелений, з зеленого на помаранчевий, з помаранчевого на синій. По колу ходили глечики з ґрафом. Голоси стали гучнішими. Сміх також. Дедалі частіше Едді чув крики «До сраки» і щось на кшталт «Пірнать!», одразу після яких люди реготали.
Він побачив, як Роланд розмовляв зі старим у синій мантії. Стариган мав найгустішу, найдовшу і найбілішу бороду з усіх, які бачив Едді (звісно, поза серіалом «Телебіблія»). Він говорив із запалом, дивлячись просто в обвітрене лице Роланда. Один раз він торкнувся руки стрільця й трохи відсторонився. Роланд слухав, кивав, мовчав — принаймні поки Едді за ним спостерігав. «Але він зацікавився, — подумав Едді. — О так, старий, високий і бридкий почув щось таке, що привернуло його увагу».
Музиканти вже збиралися піднятися на свій поміст, коли до Едді підійшов ще один чоловік. Той, що нагадував йому Па Картрайта.
— Джордж Телфорд, — представився він. — Зичу добра, Едді з Нью-Йорка. — Він заради формальності торкнувся чола ребром долоні, складеної в кулак, потім розгорнув долоню й виставив її вперед. Хоч на ньому був головний убір скотаря — ковбойський капелюх замість фермерського сомбреро — його долоня була навдивовижу м’якою, якщо не зважати на мозолі вздовж основи пальців. «Віжки натирають, — подумав Едді. — Певно, до іншої роботи не звик».
Едді ледь помітно вклонився.
— Довгих днів і приємних ночей, сей Телфорд. — Йому так і кортіло спитати, чи Адам Гос і Крихітка Джо зараз у «Пондеросі», але він знову вирішив не вдавати з себе мудрагеля.
— І тобі того самого, тільки вдвічі більше, синку. — 3 револьвера, що висів на стегні в Едді, він перевів погляд на його обличчя. Пронизливий і не надто дружній погляд. — А ваш дін носить той, що до пари цьому.
Едді всміхнувся й промовчав.
— Вейн Оверголсер казав, що ваш ка-малюк незле стріляє, вистава була неабияка. Той револьвер, з якого він стріляв, зараз у твоєї дружини, наскільки я розумію?
— Напевно, — сказав Едді. Те, що Телфорд сказав про ка-малюка, не надто йому сподобалося. Він чудово знав, що «рюгер» у Сюзанни. Роланд вирішив, що Джейк не повинен брати зброю з собою на ранчо Айзенгарта.
— Четверо проти сорока — ото буде притичина, — сказав Телфорд. — Атож. А може, зі сходу прибуде цілих шістдесят. Ніхто не пам’ятає точно, скільки їх набігає, та й чого б це ми пам’ятали? Двадцять три роки миру — це чимало, дякувати Богові й Людині-Ісусу.
Едді всміхнувся і сказав щось незначне, сподіваючись, що Телфорд змінить тему. А в глибині душі сподіваючись, що Телфорд піде геть.
Але не пощастило. Позбутися причепи нелегко — це закон природи.
— Звісно, четверо озброєних людей проти сорока… чи навіть шістдесяти… не таке жалюгідне видовище, як троє озброєних і один, що стоятиме поруч і привітно махатиме рукою. Особливо четверо, озброєних великокаліберниками, якщо ти розумієш, про що я.
— Чудово розумію, — відповів Едді. Біля помосту, з якого почалося їхнє знайомство з мешканцями містечка, Залія Джефордс саме щось розповідала Сюзанні. Едді помітив, що Сьюз теж виглядала зацікавленою. Їй дісталася фермерова дружина, Роланд базікає з Володарем довбаних перснів, Джейк зі своїм новим другом, а я? Хто дістався мені? Чувак, який зовні схожий на Па Картрайта, а перехресний допит веде, як Пері Мейсон.
— Це ж не вся ваша зброя? — поцікавився Телфорд. — Авжеж, у вас має бути чималий запас, якщо збираєтеся воювати з Вовками. Ні для кого не секрет, що сам я вважаю всю цю затію суцільним божевіллям. І Воун Айзенгарт тієї ж думки…
— Оверголсер теж так вважав, але передумав, — недбалим світським тоном сказав Едді. Відпив чаю й подивився на Телфорда з-понад краю чашки, сподіваючись побачити, як опонент насупиться. Чи як на його обличчі промайне роздратування. Але не дочекався.
— Вейн мов той півник-флюгер, — сказав Телфорд і захихотів. — Куди вітер дмухне, туди він і поверне. Я б на твоєму місці не був такий упевнений в ньому, юний сей.
Едді хотів було пустити шпильку: «Якщо тобі здається, що ти на виборах, раджу подумати ще раз», — але знову змовчав. Рот на замку, все помічаєш, говориш мало.
— Може, ви хоч маєте скоростріли? — спитав Телфорд. — Чи гранати?
— Цілком можливо, — відповів Едді.
— Ніколи не чув про жінок-стрільців.
— Справді?
— Чи про малих хлопчаків-стрільців. Навіть учнів. Звідки нам знати, що ви ті, за кого себе видаєте? Скажи, прошу.
— На це питання не так просто відповісти, — сказав Едді. Телфорд подобався йому дедалі менше. Судячи з його віку, малих дітей у нього не було.
— Але люди хочуть знати, — наполягав Телфорд. — І, авжеж, до того, як ударить грім.
Едді згадав слова Роланда: «Нас можна попросити про допомогу, сей Каллаген, але після цього вже ніхто не в змозі буде скасувати прохання». Вочевидь, ці люди все ще цього не розуміли. І Телфорд також. Звісно, ще були питання, на які потрібно буде отримати відповіді, до того ж ствердні; Каллаген про це питав, і Роланд підтвердив. Питань було три. Перше — щось про поміч і оборону. Едді здогадувався, що цих питань ще не ставили, адже не було відповідної нагоди. Але сумнівався, що, коли настане слушна мить, їх ставитимуть у Залі зібрань. Відповіді мали дати прості люди, такі як Поселла й Росаріо, що навіть не здогадувалися про вагомість своїх слів. Люди, чиї діти таки були в небезпеці.
— Хто ти насправді? — не вгавав Телфорд. — Скажи, прошу.
— Едді Дін з Нью-Йорка. Сподіваюся, ти не ставиш під сумнів мою чесність? Я дуже на це сподіваюся.
Зненацька нашорошившись (відзначив з похмурою втіхою Едді), Телфорд відступив на крок назад. Страх не був кращим од поваги, але все ж ліпше, ніж нічого.
— Боже збав, мій друже! Боже збав! Але скажи мені, ти коли-небудь пускав у діло револьвера, якого носиш? Скажи, прошу.
Едді зрозумів, що Телфорд, хоч і побоювався, але не вірив йому. Можливо, його обличчя й манери занадто видавали в ньому того, колишнього Едді Діна, який справді був з Нью-Йорка, щоб цей сей з ранчо повірив, що він стрілець. Але Едді думав, що причина в іншому.
