Вовки Кальї. Темна вежа V - Стівен Кінг

Тепер уже й у Едді очі полізли на лоба. Натовп заплескав у долоні і вдячно затупотів ногами. Кричали: «Дякую-сей», і «Говори, ми слухаємо», і «Слухайте його, слухайте». Навіть гурт музикантів долучився до загального скандування й зіграв туш, немелодійний, зате гучний.

Едді так зиркнув на Роланда, наче хотів придушити: «Якого хріна ти мене підставляєш?» Стрілець відповів йому спокійним поглядом і схрестив руки на грудях. Оплески вже стихали, а разом з ними й гнів Едді. На зміну йому прийшов жах. Оверголсер спостерігав за ним з цікавістю, схрестивши руки на грудях — свідомо чи несвідомо наслідуючи Роланда. Едді вирізнив з натовпу під самим помостом кілька облич: Слайтмени, Джефордси. З іншого боку, звузивши сині очі, на нього дивився Каллаген. Нерівний шрам у формі хреста на його чолі, здавалося, палахкотів вогнем.

Що я, в біса, їм скажу?

«Ну хоч щось скажи, Едді, — озвався в голові його брат Генрі. — Вони ждуть».

— Перепрошую, якщо я трохи зволікаю з промовою, — почав Едді. — Ми пройшли багато миль і коліс, а потім ще більше миль і коліс, і ви єдині люди, кого ми бачили за багато…

Багато чого? Тижнів, місяців, років, десятиліть?

Едді засміявся. Навіть собі самому він зараз здавався найбільшим у світі кретином, якому не можна довірити навіть його власний член під час сечовиділення, не кажучи вже про зброю.

— Бачили, відколи рак на горі свиснув.

Натовп розреготався. Подекуди навіть зааплодували. Едді зрозумів, що несвідомо намацав гумористичну жилку містечка. Він розслабився, і після цього слова полилися з нього легко й невимушено. Принагідно йому згадалося, що не так давно цей озброєний стрілець, на якого зараз були спрямовані погляди семисот пар переляканих і сповнених надії очей, сидів перед телевізором у жовтих трусах, жував чипси «Читос», попередньо ширнувшись, і дивився «Пригоди ведмедика Йоґі».

— Ми прийшли здалеку. І шлях нас чекає неблизький. Тут ми пробудемо недовго, але зробимо все, що в наших силах. Повірте, прошу.

— Говори, незнайомцю! — вигукнув хтось. — Ти діло кажеш!

«Правда? — подумав Едді. — А я й не знав».

Дехто закричав «Еге» і «Давай».

— У цілителів моєї баронії є приказка, — вів далі Едді. — «Не нашкодь». — Він точно не знав, чиє це гасло: адвокатів чи лікарів, — але чимало разів чув у кіно й серіалах. Звучало непогано. — Ви повинні знати, що ми вам не нашкодимо. Але не можна витягти кулю чи навіть скабку з-під нігтя дитини, не проливши трохи крові.

Забурмотіли, погоджуючись. Втім, Оверголсер стояв з кам’яним обличчям, і в натовпі Едді помітив вирази сумніву. Зненацька в ньому спалахнув гнів. Він не мав права сердитися на цих людей, які нічого поганого їм не зробили й ні в чому не відмовляли (принаймні досі), але нічого не міг із собою вдіяти.

— Є ще одна приказка в баронії Нью-Йорк. «На дурняк нічого не буває». Наскільки нам відомо, ваша ситуація серйозна. Повстати проти цих Вовків буде небезпечно. Але часом ще небезпечніше сидіти склавши руки.

— Слухайте його, слухайте! — знову закричав той самий голос на задвірках натовпу. Глянувши в той бік, Едді побачив робота Енді, а біля нього — великий віз, у якому сиділи люди в широких мантіях, чи то чорних, чи то темно-синіх. І він збагнув, що то люди манні.

— Ми тут усе роздивимося, — сказав Едді. — Побачимо, що можна буде зробити. Якщо вирішимо, що нічим не зарадиш, розпрощаємося і підемо далі. — За два-три ряди від помосту стояв чоловік у потертому білому капелюсі ковбоя. Кущаві білі брови доповнювали білі вуса. Він чимось нагадував Едді Па Картрайта зі старого телесеріалу «Бонанца».[33] І це втілення патріарха Картрайта зараз супило брови на те, що казав Едді.

— Якщо ж це виявиться нам до снаги, ми поможемо, — сказав він голосом без найменшого відтінку емоцій. — Але ми самі цього не робитимемо. Почуйте мене, прошу. Почуйте. Будьте готові захищати своїх близьких. І битися за те, що хочете зберегти.

Сказавши так, він виставив уперед ногу (згадавши стукіт кулака-об-домовину, хоч на його мокасині й не було підбора) і вклонився. Натовп стояв мовчки, занурений у мертву тишу. Потім Тіан Джефордс заплескав у долоні. До нього приєдналася Залія. Аплодував також і Бенні, хоч і дістав за це від батька легкого стусана. Та за мить Слайтмен-старший теж підтримав оплески.

Едді нагородив Роланда ще одним лютим поглядом. Але обличчя стрільця досі було спокійним. Тут Сюзанна посмикала його за холошу штанів, і Едді нахилився до неї.

— Золотце, ти молодець.

— Йому я дякувати не збираюся. — Едді кивнув на Роланда. Але тепер, коли все скінчилося, йому навдивовижу полегшало на душі. Промови й справді були Роландовим слабким місцем, Едді це знав. Звісно, коли не було іншого виходу, стрілець говорив, але з великою неохотою.

«Тож тепер ти знаєш, що ти таке, — подумав він. — Рупор Роланда з Ґілеаду».

Та хіба це було аж так погано? Хіба колись, ще до нього, цю функцію не виконував Катберт Олґуд?

Уперед вийшов Каллаген.

— Гадаю, ми могли б привітати їх трохи гучніше, друзі мої. Покажімо їм, як вітають у Кальї Брин Стерджис.

І він заплескав у долоні. Цього разу фолькен долучилися без вагань. Оплески були тривалими й бурхливими, супроводжувалися вигуками, свистом, тупотінням ніг (але без дерев’яної підлоги тупіт не справляв належного враження). Оркестр зіграв не один туш, а цілу низку. Сюзанна взяла Едді за руку, Джейк ухопив за другу. Всі вчотирьох вони вклонилися, наче рок-гурт після напрочуд вдалого виступу, і аплодисменти повторилися з подвійною силою.

Нарешті Каллаген підняв руку й припинив потік овацій.

— Люди, попереду нас чекає серйозна робота, — сказав він. — Серйозні речі, про які слід подумати, серйозні речі, які треба зробити. Але зараз давайте просто поїмо. А пізніше потанцюймо, поспіваймо й повеселімося! — Люди знову зааплодували, і Каллагену вдруге довелося їх утихомирювати. — Годі! — сміючись, вигукнув він. — Агов, манні, там, ззаду, я знаю, що у вас свій раціон, але я не бачу причин, чому б вам не приєднатися до нашого свята зі своєю їжею й питвом. Приєднуйтесь! Добра вам!

«Хай нам усім добре ведеться», — подумав Едді. Але погане передчуття не згасало. Мов той чужинець на святі, воно бовваніло за краєм кола світла від смолоскипів. А ще воно нагадувало звук. Стукіт підбора об дерев’яну долівку. І кулака об кришку домовини.

СІМ

Хоч лав і столів не бракувало,