Айхо, або Полювання на шпигуна - Оршуля Фаріняк

— Ну, скажімо, якби все пішло так, як я задумав, якби не твоя клята впертість, ти б ніколи не поставив би мені цього питання. Так часто трапляється, Айхо, що події, які відбуваються з нами, відбуваються за чиїмось вдало або не дуже зрежисованим сценарієм. А коли ми випадково дізнаємося, що всього лише актори у чиїйсь п’єсі, то знаходяться такі, як ти, що повстають. Починається бунт. Та чи до доброго? Це те ж саме, що грати гру, не знаючи правил, проти тих, хто цю гру вигадав… Те ж саме зараз робиш ти…

Я слухав дивні незрозумілі речі старця і невідривно дивився у його очі. Неймовірно, але вони здавалися щирими.

— Та все ж, Совредо, чому просто не спитали мене?

— Я не міг так ризикувати. Це надто важливо, щоб розмірковувати про манери. По-перше, я сумнівався, що захочеш розповісти. Адже ти настільки впертий, що міг вбити в голову, що краще про камінь мовчати взагалі, ніж сказати хоч слово. І тепер я розумію, що був правим. По-друге, навіть якби й розповів, то міг приховати якісь деталі, які для тебе здалися неважливими, а насправді могли виявитися фатальними. По-третє, часу зовсім не залишилось. Тебе і твоїх друзів арештували Золоті. Потрібно було вас якось визволяти. Врешті-решт твою шпигунку Мію я теж не залишив у біді, бо зрозумів, якою важливою вона для тебе є. Я ризикував життями Майстра Авгуса і юного Даклара, щоб витягти вас із в’язниці. Чи ці жертви ти теж вважаєш даремними? Може, нарешті розумієш, що насправді я рятував вас, і ніколи не хотів скривдити… Залишався один єдиний вихід… Примусити тебе говорити. Говорити під страхом смерті. Ні, не твоєї, я ж знав, що це не спрацює. Під страхом смерті твоїх друзів. Під страхом реальної смерті. Лише так я міг впевнитися, що ти розповіси правду. Всю правду… Але ти не мав дізнатись, що за цим стою я. Для цього і був потрібен скорпіус.

— Це просто жахливо, — у відчаї я стис руками голову, бо все, що чув, просто не вміщалося, могло розколоти її, як дозрілого горіха.

— Жахливо? Ти говориш: жахливо? — обурився старець. — Це розповіси усім тим, хто врятується від жахіття війни, бо без каменя Кассії вона може закінчитись, так і не розпочавшись.

— Годі, Совредо, я справді не можу більше чути усе це!!! Не можу і не хочу. Відведіть мене до друзів. Я хочу їх побачити.

— Це неможливо.

— Що? Як… ви ж обіцяли, що вони житимуть.

— Заспокойся, Айхо. Вони, звичайно, живі. Ти просто ображаєш мене, перетворюючи на якогось маніяка!

— Не розумію…

— Ти не можеш побачити друзів, тому що ти повинен піти…

— Що?

— Ти ж попрощався з Делеєю і з Зуфаром…

— Не смійте вимовляти його ім’я!

— Ну ось, знову за старе. Але колись обов’язково зрозумієш, що я був правий. Я рятую тебе, Айхо! Рятую! Даю довгоочікувану волю. Адже якщо залишишся тут, Орден Охоронців на чолі з Сервіусом Арейським ніколи вже не випустить тебе із золотих лап. Ти один з Вісьмох, яких ревно оберігатимуть. За межі Шанталії ти не вийдеш, та й чи дозволять вийти хоча б за межі Університету або довічної в’язниці? А чи зможу ще раз тебе витягнути, не знаю. Майстер Авгус змушений тікати із Шанталії. Адже виступив проти волі Сервіуса, порушив усі мислимі й немислимі правила… Тепер сам вигнанець. Про те, що допомагав Даклар ніхто не дізнається. Так що не хвилюйся, твоїх друзів я врятую. А тебе рятую уже… — і Премудрий Совредо усміхнувся.

Та я не бачив усмішки старигана. Перед очима промайнула іскриста життєдайна усмішка Зуфара, бунтарські очі-озера Делеї, мудрі і сумні Майстра Авгуса, бездонні і згубні Мії… Друзі зараз усміхалися мені. Вони всі були ще поруч…

— Тобі пора, — обірвав видіння Премудрий.

— Куди?

— На волю. Присвіти краще квіткою ось той куток, — вказав старечою рукою Совредо.

Я механічно повернувся, підняв вище свічу, придивився і справді в затемненому закапелку багряної печери виднілись дерев’яні двері.

— Тобі туди, Айхо. Коли відчиниш хід, назад повернутися уже не зможеш. Це я так, по-дружньому попереджаю.

Я наче і не рухався, а миттю опинився перед зачиненою дерев’яною брамою. Вже розумів, що назад дороги немає. Совредо не дозволить. Очима, повними болю і презирства, глянув на старця. Приречено перевів погляд на широкі масивні двері і несподівано уже знайоме смарагдове мерехтіння рун наче підморгнуло мені. Портал!!!

— Зачекай! — крикнув я Совредо. — Дай відповідь на останнє запитання!

— Запитуй.

— Те, що я розповів тобі про камінь… Звідки знаєш, що правда? Звідки знаєш, чи не обдурив тебе востаннє бунтар Айхо?

Совредо різко напружився, наче завмер… По старечому зморхлому обличчю попливли багряні лапаті плями… В очах спалахнув сумнів… і страх…

— Стій!!! — закричав старий.

— Прощавай, Премудрий, — усміхнувся я, і зробив крок уперед назустріч яскраво-зеленому сяйву древніх чарівних рун…

25.03.2013 р.