Айхо, або Полювання на шпигуна - Оршуля Фаріняк

— Неправильна відповідь, — розлютився скорпіус і я відчув, як горло стискають невидимі цупкі пальці. — Подумай ще раз, а поки я принесу твою сакарійку!!!

Повітря лавиною хлинуло в легені. Крізь кашель, я запротестував:

— Досить! Досить! Я розповім, гадино! Розповім…

— Оце правильно, — задоволено пробулькотів скорпіус.

— Запам’ятай, це востаннє, коли я погрожував. Спробуєш збрехати ще раз, і я почну діяти. Слово брехні — і хтось із друзів сконає.

Я жадібно вдихав повітря, а в голові роїлося безліч думок. Та розумів: більше шансів врятувати ні в чому не винних Даклара, Делею, Майстра Авгуса і Мію у мене не буде.

— Якщо розповім усе, що знаю… друзі врятуються?..

— Хммммм, — зловтішалось чудовисько, розуміючи, що нарешті загнало у глухий кут. — Якщо це справді розв’яже тобі язика, тоді добре, вони усі житимуть…

— Гаразд… — з полегшенням видихнув, — я розповім.

— Та вже починай, не тягни.

Від безсилої люті і відчаю я міцно стиснув кулаки, і наче з кожним словом наближаючись до прірви, розповів скорпіусу усе, що знав про камінь, який намагалася сховати Есха.

Черв’як спочатку кректав, булькотів, а потім наче завмер, лише чулося шумне майже людське схвильоване дихання.

Коли я розповів усе. Потвора ще довго мовчала.

— Добре… — протягнула вона, наче й не знала, що сказати. — Ти виконав обіцянку, — говорило чудовисько, але здавалось, ще й досі розмірковувало над почутим. — Ти виконав обіцянку, тепер виконаю свою. Я ненадовго залишу тебе. Сподіваюсь, проявиш здоровий глузд до кінця і сумирно почекаєш, доки повернусь. Тоді й придумаю, що з тобою робити.

Я мовчав, хоча і сам розумів, що нікуди без світла не рипнусь. А те, що потвора виконає обіцянку і звільнить друзів з криваво-піщаного полону, вселяло хоч якусь надію:

— Зроблю, як скажеш.

— От і добре… — протягнуло чудовисько і булькаючи, хлюпаючи нутрощами, поповзло геть.

Коли змовкли ці малоприємні звуки, всупереч обіцянці, я зірвався з місця і накарачках почав обмацувати все навкруги, сам не відаючи, що надіявся знайти. Я гарячково нишпорив, натикаючись на стіни. Це точно була якась печера. Аж раптом руки, яким до цього траплявся лише пісок, вхопились за щось тверде, схоже, дерев’яне. Коли я, ошелешений, обмацав річ від початку до кінця, то вже остаточно впевнився, що тримаю у руках звичайнісінького стільця!

Що він тут робить??? Не схоже, що велетенський хробак користувався подібними благами людської цивілізації. Я облишив стілець у спокої, продовжив пошуки, наче щось усередині підштовхувало мене: "Шукай! Шукай!" Коли тремтячі руки наштовхнулись на чергову знахідку, я мало не зомлів він несподіванки. Це була сумка! Ледь стримуючись від хвилювання, я похапцем обмацав знайому тканину, три цілі й одну надламану застібки, залатаний край і зрозумів, що тримаю в руках не просто сумку, а власну сумку!!! Сумку, яка мала б зараз лежати у моїй кімнаті на горищі Жовтого будинку. Як??? Як вона потрапила сюди???

Та раптом зовсім близько почув обридле булькотіння скорпіуса. Наче ошпарений, вхопив свій скарб і навмання кинувся подалі від стільця. Стіна зустріла непривітно жорстко. На тремтячих ногах я опустився на землю, сумка приємно гріла спину. Затамувавши подих я чекав, доки скорпіус заповзе назад у печеру.

Після недовгого шарудіння і булькотіння, потвора мовила:

— Ну що ж, ми з тобою майже квити…

Я, здається, і слухав, що говорило чудовисько, але сам обережно однією рукою порпався в сумці. Не перестаючи дивуватись, намацав свої скромні пожитки, які встиг нажити за останні роки: кинджал, кресало, гаманець з дрібкою грошей, шматок скрученого пергаменту, затертий олівець, флягу. Наче мене хтось турботливо зібрав у дорогу. А коли натрапив на щось прохолодне, м’яке, кругле і дуже делікатне, не одразу зрозумів, що це квітка-свічка, яку біля Східної Вежі дав Майстер Авгус.

Я вже не чув, що повчально-єхидним тоном бурмотіло чудовисько. Повільно перекотив в ліву руку бутон Свічкового Дерева, але обережно, щоб завчасно не відкрився, а правою, яка нарешті перестала труситись, міцно затиснув кинджал…

Я збайдужів до темряви, до смертельної небезпеки, до власної зради, бо знав, що через мить спалахне світло і я без вагань кинусь на потвору. Спробую, можливо, востаннє в житті, дати відсіч ворогу, зупинити, не дати поширитись знанням про камінь, в пам’ять про Зуфара…

Світло, що в одну мить спалахнуло життєдайним феєрверком, змусило вкрай здивованого скорпіуса затнутись на півслові, а я на мить засліплений відчайдушно ринув уперед. Вже встиг зробити декілька кроків, але те, що побачив у жовтому живому сяйві свічі, наче вцементувало у землю. Я завмер, мов божевільний, який бачив та відмовлявся вірити власним очам.

Певно, ніщо в цілому світі не здивувало б мене більше, ніж те, що відкрилося у сяйві квітки. Ні потворність скорпіуса, ні його смертоносна сила, ні моторошність криваво-багряних піщаних лазів, ні біль втрати, зрада і безпорадність — ніщо зараз так не цікавило, як той чоловік, що сумирно сидів на дерев’яному кріслі. Я бачив його не раз, але таким як зараз — ніколи!

Вицвілі, ніби затягнуті мутною плівкою, старечі очі мружилась від неочікуваного разючого світла, тонкі бліді порепані губи завмерли, наче недоговорене свинцем заліпило рота. Я вже зрозумів, що саме ці губи, а аж ніяк не велетенський хробак, розмовляли зі мною. Потвора була всього лиш маріонеткою в руках могутнього старця.

— Здрастуй, Айхо, — нарешті вимовив Совредо. Ошелешений, вбитий наповал побаченим, я не міг вимовити ні слова. Лише продовжував безглуздо хитати головою, наче заперечуючи те, що бачив на власні очі.