💙💛 Класика💙💛 Зарубіжна література💙💛 Дитячі книги💙💛 Сучасна проза💙💛 Фантастика💙💛 Детективи💙💛 Поезія💙💛 Наука, Освіта💙💛 Бойовики💙💛 Публіцистика💙💛 Шкільні підручники💙💛 Фентезі💙💛 Блог💙💛 Любовні романи💙💛 Пригодницькі книги💙💛 Біографії💙💛 Драматургія💙💛 Бізнес-книги💙💛 Еротика💙💛 Романтична еротика💙💛 Легке чтиво💙💛 Бойовик💙💛 Бойове фентезі💙💛 Детектив💙💛 Гумор💙💛 Езотерика💙💛 Саморозвиток, Самовдосконалення💙💛 Психологія💙💛 Дім, Сім'я💙💛 Еротичне фентезі💙💛 Жіночий роман💙💛 Сучасний любовний роман💙💛 Любовна фантастика💙💛 Історичний роман💙💛 Короткий любовний роман💙💛 Детектив/Трилер💙💛 Підліткова проза💙💛 Історичний любовний роман💙💛 Молодіжна проза💙💛 Бойова фантастика💙💛 Любовні романи💙💛 Любовне фентезі💙💛 Інше💙💛 Різне
всі жанри
Свіжі відгуки
Таміла
29 вересня 2024 17:14
Любовна фантастика - це топ!
Моя всупереч - Алекса Адлер
Василь
23 вересня 2024 12:17
Батько наш Бандера, Україна Мати…
...коли один скаже: Слава Україні! - Степан Бандера
Анна
5 липня 2024 12:37
Джеймс Олiвер просто класний автор книг. І до речі, класний сайт. Молодці
Бродяги Пiвночi (збірник) - Джеймс Олiвер Кервуд
Юрій
7 червня 2024 13:40
Чудовий приклад якісної сучасної української книги!👍
Лис та інші детективні історії. - Мирослав Іванович Дочинець
Сайт україномовних книжок » 💙💛 Фентезі » Айхо, або Полювання на шпигуна - Оршуля Фаріняк

Айхо, або Полювання на шпигуна - Оршуля Фаріняк

Читаємо онлайн Айхо, або Полювання на шпигуна - Оршуля Фаріняк
щоці, ледь відкриті уста, присипані піском — усі до болю рідні риси. Але чогось усе ж бракувало. Чого?!!

— Зуфаре…

— Айхо, він… — Делея затнулась.

Я потягнувся тремтячою рукою до пульсуючої жилки на шиї друга, яка… чомусь… завмерла…

— Ні, ні, ні… — відсахнувся, ніби шкіра Зуфара була розпеченим залізом.

Затуманений погляд ковзнув на Делею… Вона плакала… А я не міг зронити ні сльозинки. Лише в серці щось надірвалося, пекуча отрута розтікалася по тілу, невимовно липка, тягуча туга… Вона підкочувала до горла, цупкими лапами обривала дихання, викручувала, виламувала… Всередині щось затріщало… Немов розлом у земній корі, руйнувало мене, розповзалось і нарешті гострим лезом встромилося в серце!

— А! — скрикнув я, і впавши на коліна, закрив обличчя руками.

Обережні й лагідні обійми подруги повернули мене до дійсності:

— Ми повинні допомогти Дакларові, він живий.

"Що? Який Даклар? Хто він?" — бурмотів я, а прийшовши до тями, мовчки ринув до доломарта. Не знаю, що на мене найшло, але я накинувся на бідолаху ледь не з кулаками:

— Прокидайся! Прокидайся! Зроби щось! Зроби, щоб Зуфар ожив! Ти ж можеш, я знаю!

— Заспокойся, Айхо! — відтягнула мене перелякана Делея. — Все годі, тихо, тихо… — тулила до себе дівчина і, як дитя, погойдувала. — Тихо… Потрібно заспокоїтись і подумати, що робити далі…

ДАЛІ? — яке безглузде й жахливе слово… Несподіваний шум змусив обох озирнутися. Щось ховалося у непроглядній темряві страхітливого криваво-червоного підземного лазу.

— Хто ти?! — гукнув я, заштовхнувши за спину налякану подругу.

Темрява заворушилась, ожила, разом з нею ожили і звуки. Уже знайоме булькотіння і посвистування набатом загуло довкола.

Полум’я свічі сколихнулося… З імли виповзло чудовисько, схоже на величезного потворного хробака. Шкіра, наче обладунками, вкрита блискучою чорною лускою. Бридка світла голова, здається, зовсім не мала шкіри, лише якесь напівпрозоре покриття, під яким можна роздивитись нутрощі. Потвора здавалась неповороткою, повільною. Та коли ми з Делеєю намірились втекти, щось важке і чорне, наче блискавка, гримнуло об землю близько від наших ніг. Знайоме булькотіння і вищання вже не стільки налякало, як привело до тями. Ми вдруге спробували. І знову щось грюкнуло об землю, та так, що здалося, тонни землі, яка нависла над головою, враз обрушаться, похоронивши назавжди. Лише зараз я роздивився, що цим "громом" був швидкий і громіздкий хвіст потвори, на якому блищало яскраво-червоне жало.

— Обережно, Делеє!

Але дівчина різко відштовхнула мене і, наче попереджаючи, виставила вперед руки:

— Стій!!!

Потвора зупинилась. На чорну лускату спину калачиком ліг хвіст-жало.

— Стій, — вже спокійніше повторила дівчина. — Ми не хочемо тобі зла.

Я чув, як тремтів Делеїн схвильований голос, але все, що говорила дівчина, діяло на потвору магічно заспокійливо. На якусь мить я зиркнув на Даклара. Здалося, він поворухнувся. Але мелодійний голос подруги різко обірвався, з грудей вирвався хрип. Небачена сила втиснула Делею у піщану стіну. Переповнені страхом, голубі очиська з відчаєм вп’ялася в мене. Тримаючись обома руками за шию, Делея, наче розтискала невидимі долоні, що душили її.

— Делеє! — закричав я, ринувшись на допомогу.

Але мене, мов пір’їну, відкинуло подалі, розсипаючи довкола багряний пісок. Отямившись, я знову кинувся до подруги, яка задихалася просто на моїх очах, та потужна невідома сила стіною виросла між мною і дівчиною.

— Делеє! — даремне кричав я, а білосніжне обличчя страхітливо синіло…

Пурпуровий вогонь несподівано спалахнув перед очима. Я відчув уже знайомий пронизуючий біль. Ніби щось виштовхало з власного тіла і металевими прутами нанизало на повітря.

— Я чекав доки-и-и покли-и-и-ичеш, зову-у-у-у-чий! Іди-и-и-и-и за мною, інакше, я вб’ю-ю-ю-ю-ю її! — забулькотіло в голові.

— Я зроблю усе, що скажеш, але не чіпай Делею!!!

— Бу-у-у-у-х-хух-ху-у-ух! Обіця-я-я-я-я-й!

— Я обіцяю, обіцяю!!!

— Обіця-я-я-яй, що не втече-е-е-е-еш, залишишся-я-я-я-я зі мно-о-о-о-ю.

— Обіцяю!!!

— Якщо обду-у-у-у-риш, вони-и-и-и всі-і-і помру-у-у-у-ть!

— Не обдурю, обіцяю!

— До-о-о-бре, тоді ходімо-о-о-о-о!

— Відпусти Делею, гадино!!!

— Я — скорпіу-у-у-у-с, а не гадина-а-а-а. Вона-а-а буде жити-и-и-и. Ходи-и!

Голос в голові вмить стих. Я гепнувся на землю і одразу ж кинувся до Делеї. Дівчина голосно заковтувала повітря, не в змозі насититись, аж доки не закашлялась.

— Делеє, ти жива?

— Айхо, я ледве не… — недоговорила подруга і налякано кинулась в обійми.

Я міцно обійняв дівчину, а сам не відривав очей від потворної безликої морди чудовиська, яке повільно задкувало, ховаючись у темряву. А в голові бриніло: "Ти обіцяв — ходи".

— Делеє, послухай. Мушу йти. Ти повинна вибратись звідси, врятувати Даклара і… не залишай Зуфара… Він має повернутись на батьківщину…

— Що? Айхо, я не розумію! Чому ти йдеш? Куди?!

— Я повинен, Делеє, повинен. Нічого не питай, просто довірся. І, можливо, колись ще побачимось… Я вірю, що побачимось…

— Ні, Айхо, що ти кажеш? — очима повними сліз благально дивилась на мене подруга, і моє серце стискалось від смутку і туги. — Я не переживу цього… Ти і Зуфар — єдині мої друзі, мої

Відгуки про книгу Айхо, або Полювання на шпигуна - Оршуля Фаріняк (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: