Айхо, або Полювання на шпигуна - Оршуля Фаріняк

— Я теж люблю тебе, моя білявко, — спробував усміхнутись, — тому й повинен піти. Але перед цим пообіцяй, що виберешся звідси, що будеш жити!

— Ні, Айхо! Я не хочу! Не відпущу!

— Я все одно піду, — я відхилився від Делеї і, ледь пересуваючи ноги, підійшов до Зуфара.

— Прощавай, брате, — тремтячими пальцями торкнувся завмерлого обличчя друга, змахуючи зі щік недоречний багряний пісок.

Здавалося, Зуфар просто спав. Зрештою, дуже хотілося в це вірити. Вірити у те, що ще хоч раз почую веселий голос брата, відчую його міцне рукостискання, зазирну у іскристі мудрі очі, розділю радість і біль… Тільки зараз я побачив акуратну безкровну рану на грудях Зуфара. Згадалось смертоносне жало скорпіуса…

З кишені товариша визирав, як нагадування, лист… Зараз більше усього на світі хотілось, щоб Зуфар, принц Захрейну ніколи в житті не зустрічався зі мною… Я занапастив життя товариша!.. Позбавив сестру — брата, батька — сина, народ — правителя… Чи зможу жити після цього?

— Пообіцяй, Делеє, пообіцяй, що зробиш те, що просив. Вважай, це останнім моїм проханням, — витиснув із себе, давлячись підступним клубком, що стиснув лещатами горло, — І цей лист… — протягнув я подрузі конверт Зуфара.

— Він має потрапити до короля Захрейну.

Делея уже не плакала, її яскраво голубі очі, сповнені туги від невідворотної розлуки, німо прикипіли до мене. Хотілося востаннє надивитися один на одного.

— Прощавай, Делеє…

— Візьми.

Тремтячою рукою подруга простягнула квітку-свічу.

— Там, куди я йду, світло не знадобиться, а тобі так.

Гірка посмішка скривила її вуста. Тепло Делеїної долоні, ще зігрівало руку. Але подруга була вже далеко. Востаннє озирнувшись, похитуючись, я ступив у темряву.

Я чув, як попереду, булькочучи і сопучи, повзло чудовисько. Якби не ці дивні звуки, вважав би, що переставляю ноги у велетенській могилі, вже не живий, але ще і не мертвий… Виставленими вперед руками я сліпо наштовхувався на стіни, зі стелі сипався холодний пісок, а здавалось, що це чорний попіл скорботи засипає мене, зрівнюючи з темрявою, стираючи з реальності…

— Ми прийшли, — раптом почув голос, який чомусь звучав уже не в голові. Реальний, грубий, навіть людський.

— Сідай.

Я бездумно повалився на землю. З якоюсь хворобливою апатією заплющив очі. Чи може вони у мене вже були заплющені.

— Навіщо я тобі? — нарешті спитав.

Скорпіус мовчав. Перепитувати просто не залишилось сил. Чи то здалось, чи я й справді заснув.

— Ей, ти!

Від несподіванки я стрепенувся і ледве не завив, коли зрозумів, що страшний сон не скінчився, і що це взагалі не сон…

— Годі! Час виконувати обіцянку!

— Що ти хочеш, потворо?!! — процідив крізь зуби, ледве стримуючись, щоб не накинутись на вбивцю.

— Охолонь, нікчемо, — наче прочитавши думки, бовкнув хробак. — Якщо не хочеш, щоб я розчавив тебе, як комаху, краще стримуйся і роби те, що кажуть.

— А мені все одно, що буде зі мною! — кинув я виклик.

— Якщо ти такий дурний, то може хоч подумаєш про своїх нікчем друзів?

Я гнівно засопів, наче хижак, якого замкнули в клітку і дражнять палицею.

— Ось так краще, — грубо зареготав черв’як. — Маєш добре затямити, доки не розповіси того, що хочу, життя твоїх жалюгідних друзів, висітиме на волосинці.

— Ти й так забрав у мене Зуфара, ледве не вбив Делею, — давлячись безсилою люттю, викрикнув я.

— Хах-хаха-хах. Та це не все, на що я здатен. Ще ж є посміховисько, що перетворюється на павука і ледь живе від страху дівча.

— Що?!.

— Сядь! — ревнула потвора, — І не рипайся. Як не завдаватимеш клопотів, може, хтось з невдах і вибереться живим. Якщо ні, то… — і хробак знову зареготав.

— Що ти хочеш?.. — стримуючи гнів, прошипів я.

— Я хочу, щоб ти сидів сумирно, і говорив лише тоді, коли спитаю? Зрозумів??? Не чую?!!! Зрозумів?!!

— Зрозумів!!!

— Тоді почнемо. Розкажи, що ти знаєш про камінь, який шукають жерці?

Я готовий був почути будь-яке запитання, але таке…

— Не знаю про що… — потужний удар хвостом-жалом, який, вочевидь, вдарив зовсім близько, перебив на півслові.

— Попереджаю, хлопче, — загарчало чудовисько. — Чи труп когось з твоїх друзів розговорить тебе краще? А може, усіх по черзі?

— Ні! Ні! Не треба! Я скажу!

Перед незрячими очима чомусь з’явився образ Есхи…

"Пробач, бабусю, ти хотіла назавжди сховати цей клятий камінь, а я зараз видам таємницю чудовиську".

Про камінь я інстинктивно не розповідав нікому, навіть дідові і Каро. І не розповів би. Якщо Есха хотіла, щоб камінь зник назавжди у надрах Вершини Тиші, отже, це єдиний правильний вихід. Він зник… його немає…

— Він зник, його немає!!! — вголос повторив я.