Айхо, або Полювання на шпигуна - Оршуля Фаріняк

— Вона під нами, провалилась в нижній коридор.

— О небеса, як вона примудрилась, — зойкнула Делея.

— Просто… це пастка, — відповів Майстер і, ще раз наказавши залишатись на місці, зник у мороці.

Ми втиснулись у прохолодну стіну, але все ще продовжували тримати один одного за руки, наче боялись, що хтось може так само несподівано зникнути, як зникла Мія.

— Хтось знає, де ми? — нарешті порушила мовчанку Делея.

— Ні. Але тут мені не подобається, — не встиг товариш договорити, як десь з-під землі донісся такий жахливий вереск, що волосся на голові заворушилося і піднялося сторчма. Вперше я почув, як Зуфар шепоче молитви свого народу. Делея, здається, зовсім оніміла від страху. Та коли по підземеллю рознісся нажаханий крик Мії, я спробував рвонути їй на допомогу, але міцна рука друга вчасно стримала.

— Стій, божевільний! Ти чув Авгуса? Ми нічим не допоможемо, ми ж сліпі!

Та раптом просто під ногами щось загупотіло, зашаруділо і гримнуло так, що здавалося підлога лусне, а стіни заваляться на голову.

— А-а-а-а! — закричала Делея.

Якби міг, то теж загорлав би, але черговий жахливий вереск уп’явся в наелектризований простір:

— Буг-буг-буг-буг-ві-іі-і-і-і-і-і-і!!!

— О, небеса, врятуйте нас!

Дике булькотіння повторювалось знову і знову, гучне сопіння і звуки невгамовної метушні десь зовсім близько зводили з розуму. Від могутніх поштовхів тряслися стіни. Не знаю, скільки б ще часу змогли витримали цей жах, але шум несподівано скінчився, наче обірвалась струна якогось химерного музичного інструмента.

— Майстре Авгусе!!! Зуфаре!!! Айхо!!! Відгукніться!!! — несподівано почули ми голос, якого точно не сподівались почути.

— Дакларе!!! — зарепетували у відповідь. — Ми тут, тут!!! Чорнота враз колихнулась і хвиля теплого жовтого світла ринула на нас. З мороку випірнув Даклар, тримаючи у долоні палаючу свічкову квітку.

Ніколи не думав, що колись так сильно зрадію, побачивши доломарта, але зараз він у прямому сенсі став променем світла у темряві.

— Дакларе!!! — кинулись ми з обіймами до доломарта.

— Де Авгус? — суворо перебив юнак.

Нарешті отямившись, ми згадали про Майстра, Мію і істоту, яка ледве не звела нас з розуму. Розгублено озираючись, вперше побачили куди потрапили. Це не було підземелля. Його стіни не викладені кладкою чи чорним дзеркальним каменем. Це були звичайнісінькі лази у червоній шанталійській землі. За кроків п’ять позаду я побачив чорне око ями, в яку провалилась Мія? Але як оминули ми?

— Міє!!! — покликав я. — Міє!!!

Та жодна жива душа не озвалась. Чулись лише обережні співчутливі зітхання товаришів.

— Мі…

— Не треба, — обірвав на пів слові Даклар. — Мене прислав Совредо, щоб вивести вас звідси. Нам пора.

— А як же Авгус і… Мія? — здивувалась Делея.

— Якщо вони живі, то виберуться звідси.

— Що значить "якщо живі"?! — зірвався я. — Вони живі і ми їх знайдемо.

— Ні, — раптом безапеляційно заявив Даклар. — Якщо ви зараз же не погодитись іти зі мною, то загинете!

Наче на підтвердження сказаних слів десь зовсім близько моторошне булькотіння і скажений виск повторились.

— Ви справді думаєте, що зможете подолати скорпіуса? Шанси були лише в Авгуса, але і той зник, — доломарт сказав це так, що навіть сміливець Зуфар не витримав.

— Давайте виберемось звідси, візьмемо зброю, факели і тоді повернемося за Майстром і Мією.

— Тоді ходімо! Хутко! — скомандував доломарт і, освітлюючи високі лази з червоної шанталійської землі, повів, петляючи, за собою.

Я плентався позаду, раз по раз зіщулюючись від протяжного виску скорпіуса, який тепер був схожим на тужливе завивання. Відчуваючи себе останнім боягузом і зрадником, я не міг повірити, що залишаю на поталу чудовиську Мію і Авгуса. Але навіть якби залишився, то без факела чи свічі був би сліпим і безпомічним, як маля. Ні, все ж потрібно слідувати плану Зуфара.

Та раптом доломарт зупинився, ми ледве встигли пригальмувати, щоб не збити його з ніг. Юнак прислухався і голосно скомандував:

— Вертаємо! Назад!

Та довго пробігти не вдалося. Раптом земля під ногами заворушилась, нас розгойдало, наче на гойдалці. Вже ніхто не розумів, що відбувається. Ґрунт розсипався під ногами, як попіл, і ми провалилися під землю.

Здалося лише на мить, що світло згасло, завмерли звуки, а коли я розплющив очі, то над собою побачив схвильовану Делею, яка змітала однією рукою червоний шанталійський пісок з мого обличчя, а другою тримала, освітлюючи простір, квітку-свічу.

— Айхо, ти живий? — побачивши, що я розплющив очі, дівчина полегшено зітхнула.

— Делеє, де інші? Зуфар? Даклар?

Делея мовчала, а в її очах чомусь бриніли сльози.

Я різко піднявся. Вихопив з рук подруги квітку-свічку. Озирнувся довкола: ми все ще були в червоних шанталійських надрах. Зовсім близько лежав непритомний Даклар, а справа, не рухаючись, Зуфар.

— Зуфаре! — крикнув я, а сам чомусь покосився на Делею, яка вже не стримуючи сліз, плакала. — Зуфаре!!!

Я підійшов до товариша і чимдуж трусонув його. Темне хвилясте волосся юнака звільнилось від червонуватої пилюки, зрушилось на бік і відкрило обличчя друга. Заплющені очі, знайомий шрам на правій