Айхо, або Полювання на шпигуна - Оршуля Фаріняк

— Ти, як завжди, поквапився, хлопчику мій, — голос Премудрого різко змінився, тепер солодким медом розливався у моїй голові. — Ти не повинен був бачити усе це, — звично турботливо-дружньо продовжував старець, — ти надто чутливий, щоби правильно все зрозуміти. А зараз, певне, вимальовуєш у голові жахливі, неправдоподібні картини? Фе! — аж зморщився стариган.

Я, як риба, відкривав німого рота, а сказати нічого не міг. Хвилювання зміями клубилось у горлі, пожираючи слова.

— Звичайно, я спробую все пояснити, — продовжував Совредо, — але не думаю, що зрозумієш… Хоча сумка, яку завчасно знайшов, має підказати: тебе не хотіли скривдити, і скоро б відпустили…

— Як?.. — нарешті вирвалось. — Як ви могли?..

— Ну ось, знову за своє… — засмучено мовив старець, — Айхо, перш ніж вислухаєш, повинен запам’ятати: все, що я робив, роблю і буду робити, це все на благо Шанталії, Університету і проти чорної сили жерців.

— Та пропади пропадом ваша Шанталія, ваш Університет, жерці, геліонати та інші Ордени!!! Чому загинув Зуфар? Скажіть, Совредо??! Чому?!!

— Заспокойся, Айхо! — гримнув незвично грізний голос зморщеного старістю і літами сивого, майже облисілого чоловіка. — Це говорять твої емоції, ЕМОЦІЇ!!! а не розум! Ти й гадки не маєш, чого варта півтисячолітня боротьба, яку ми ведемо проти темних! Скільки полягло сміливців, боягузів і звичайного люду! І скільки ще поляже!

— Чому загинув Зуфар?! — процідив я.

— Ех, ти ще зовсім зелений, — розчаровано протягнув Совредо. — Колись, зрозумієш, що був неправий.

Непохитність і впевненість старця у власній правоті вибивали рівновагу з під ніг.

— Ви!.. Ви… — не в змозі добрати потрібного слова, — ви влаштували усе це, щоб дізнатися про камінь?

— Ну, нарешті, почав мислити тверезо, мій хлопчику.

— Не називайте мене так!!!

— Опануй себе і вимкни емоції!!!

— Гаразд, — давлячись безсилими слізьми, я спитав: — Цей камінь такий важливий, що ви з готовністю вирішили пожертвувати життям друзів?..

— Знову, ти говориш не про те, Айхо. Та й що ти знаєш, хлопчику, про готовність жертвувати чиїмось життям, коли йде війна? Що взагалі знаєш про порожні темні ночі і самотні довгі дні полководця, що відправляє своїх воїнів у пекельний вогонь смертельних битв?!!

Совредо замовк. Втомлено відвів затуманений погляд, потер, наче замерзлі, вкриті плямами, порепані руки…

— А той камінь, — продовжив Премудрий, — він не просто важливий. Він те, з чим Південний Альянс стане непереможним. З ним жерці блискавично виграють війну. І навпаки… Якщо ми знайдемо камінь першими, то отримаємо шанс стримати темних.

— Так ось що ви весь час шукали по запилюжених залах бібліотеки? Ось, про що говорив Майстер Каро…

— Так, — перебив Совредо, — я зрозумів, що навело таке хвилювання в темних лавах армії жерців. Зрозумів, чому вони так довго вичікують. Чому не виводять весь флот у Південне Море. Чому не атакують. У жерців зник дуже, дуже цінний артефакт, який може закінчити блискавичною перемогою нашестя темних. Але артефакт зник так раптово, що вжахнувся Верховний Храм.

— І це камінь? — перепитав я, спіймавшись на думці, що сам починаю захоплюватися невідомою грою, яку веде Совредо.

— Так, Айхо, — усміхнувся старець, наче прочитав думки. — Камінь не повинен потрапити до рук темних.

Чергова здогадка морозом проповзла по спині і моторошна думка сама зірвалася з язика:

— Можливо, і не у бібліотеках ви дізналися, що саме шукають жерці… Адже так?..

Очі старця з цікавістю блиснули. А я не міг відігнати нав’язливий спогад про підслухану розмову шпигунів, яку переповів Майстер Авгус: "Пихатий всезнайка потрапив на гачок. Уявляєш, дав на роздуми три дні. Старий готовий обміняти мої знання про ЗГУБУ на нашу свободу"…

— То це від Ортаха ви дізналися про камінь?.. — спитав я, та насправді боявся почути відповідь.

Совредо смачно прицмокнув:

— Ні, Айхо, про камінь я знав ще давним-давно. Але старий йолоп не міг сам здогадатися, що саме його шукають жерці. А от Ортах люб’язно розповів мені, чи то нагадав…

— Не вірю… — пробурмотів до себе я, — не вірю, що все це відбувається зі мною насправді. Нехай це виявиться страшним сном… То це ви допомогли зраднику втекти?

— Ой, Айхо, я тебе прошу. Що за формулювання?

"Допомогли втекти зраднику"? Ну, скажи, яка була б користь, що Ортаха Охоронці замордували б до смерті? Чи кинули довіку гнити у підземеллях? Їх дурнуваті, так звані Лицарські Статути ніколи б не дозволили піти із темним на домовленість. А грубою силою від жерця вони б нічого не добилися. Хіба — впертішої мовчанки. І скажи, хто приніс Шанталії більше користі: я "допомігши зраднику втекти", але отримавши життєво цінну інформацію, чи ви зі своїми Орденами Охоронців, які б і досі билися головою об стіну мовчання шпигуна?

Я спантеличено замовк.

— Нарешті, починаєш розуміти мене, Айхо. Можу видихнути спокійно, бо найменше у світі я б хотів…

— Зачекайте! — у відчаї перебив. — Я не розумію і не хочу розуміти!!! Та що врешті-решт робить цей клятий камінь?

— А це вже вибач! Навіть тобі розповісти не можу. І камінь, і знання про його можливості повинні нарешті зникнути з лиця землі. Заради всього людства. Заради миру і спокою Узбережжя.

— Але чому? Чому, Совредо, ви просто не розпитали мене про камінь? Для чого була уся