Американські боги - Ніл Гейман

Він мав на увазі погоду. Та коли Шакал зрештою подав голос, його відповідь була зовсім не про погоду:

— От поглянь на мене і Ібіса. Справи наші кепські, за кілька років нам каюк. Ми відклали достатньо на чорний день, але чорний день в цих краях затягнувся на роки, і все тільки чорнішає. Гор он взагалі пустився берега, ну тобто вже зовсім останню клепку втратив, весь час ширяє десь як яструб, жере падло, збите на дорогах. Нафіг таке життя? Баст ти бачив. І у нас, взагалі-то, справи сильно краще, ніж у більшості. Принаймні хоч трохи людської віри, щоб протриматись, у нас лишилося. Решта тих нікчем навіть цього не мають. Все достеменно як у похоронному бізнесі: багаті хлопці рано чи пізно тебе куплять, хочеш ти того чи ні, бо вони більші, ефективніші і працюють. А війна тут не змінить геть нічого, бо ми ту чортову війну програли ще коли прибули у цю обітовану землю сто, тисячу, десять тисяч років тому. Ми прибули до Америки, а Америці виявилося глибоко пофіг на це. І тут вже або нас купують, або ми далі лупаємо сю скалу, або забираємося звідси. Так, хлопче. Маєш рацію. Насувається буря.

Тінь заїхав на вулицю, де усі будинки, крім одного, стояли мертві, із закладеними цеглою або забитими вікнами.

— Заїдь з іншого боку, — сказав Шакал.

Він підігнав катафалк задом, якомога ближче до подвійних дверей у задній частині будинку. Ібіс відкрив катафалк і розчинив двері моргу, Тінь відстебнув і витягнув каталку. Як тільки він перетягнув її через бампер, ніжки впали вниз і колеса закрутилися по землі. Він повіз каталку до прозекторського столу. Потім ніжно, ніби сплячу дитину, яку боявся розбудити, взяв темний пакет із Лайлою Ґудчайлд і обережно переклав його на стіл у холодному морзі.

— У мене є спеціальна дошка, щоб перекладати тіла, — прокоментував Шакал. — Міг би й не брати її на руки.

— Нічого страшного, я здоровий чортяка, — відповів Тінь. Він помітив, що став потроху переймати Шакалову манеру говорити. — Мені не складно.

У дитинстві Тінь був малий і худий для свого віку, тільки ребра стирчали. Єдина його дитяча фотографія, яку Лора удостоїла честі взяти в рамку і повісити на стіну, зображала хлопчика з кучмою неслухняного волосся і серйозним поглядом темних очей поряд зі святковим столом, заставленим тістечками та печивом. Тінь вважав, що фото зняли на різдвяній вечірці у посольстві, бо на ньому був його найкращий костюм з метеликом. І отак він, одягнений, як лялечка, урочисто дивився на дорослий світ, що його оточував.

Вони з мамою часто переїжджали — спершу по всій Європі, з посольства в посольство, де вона працювала радисткою на службі Міністерства закордонних справ, приймаючи та розсилаючи секретні телеграми по всьому світу, і потім, коли йому виповнилося вісім, по Америці. Тоді у матері вже надто часто траплялися напади хвороби, і постійну роботу їй ніхто не пропонував — тож вони переїжджали з міста до місто і перебивалися випадковими заробітками, коли все було добре. Вони ніде не затримувалися надовго, і Тінь ніколи не встигав заводити друзів, ніколи не міг відчути себе вдома і розслабитися. А він був маленькою дитиною...

Він швидко виріс. Навесні тринадцятого року його життя місцеві діти збиткувалися з нього, підбиваючи на бійки, в яких вони не могли не перемогти, і після яких Тінь тікав у вбиральню — пересердитися і змити з себе кров, грязюку і часто сльози, перш ніж його хто-небудь побачить. Потім прийшло літо, довге, чарівне, тринадцяте літо, яке він провів у басейні, подалі від старших дітей, плаваючи і читаючи бібліотечні книги. Коли літо починалося, він ледве тримався на воді. А в кінці серпня він заввиграшки перепливав кролем басейн туди і назад по кілька разів і стрибав із трампліна, а сонце та вода надали його шкірі темно-брунатного кольору. У вересні він повернувся до школи, а хлопчики, через яких він так потерпав ще півроку тому, виявилися тепер маленькими, кволими і більше вже не здатними вивести його з рівноваги. Двоє з них спробували, на свою біду, і Тінь їх навчив гарним манерам — жорстко, швидко і болісно. Але ще Тінь зрозумів, що став іншим: він більше не міг тихо сидіти позаду, з усіх сил стараючись бути непомітним і ненав’язливим. Він був надто великим для цього, надто впадав у вічі. В кінці навчального року він вже змагався за команди з плавання і з важкої атлетики, і навколо нього ходив тренер команди з тріатлону. Йому подобалося бути великим і сильним. Це вирізняло його з-поміж інших. Раніше він був сором’язливим, тихим хлопчиком, що ховався між книжками, і це було боляче, тепер він був тупим здоровилом, і його турбували лише якщо треба було перенести диван у сусідню кімнату — ніхто не сподівався від нього більшого.

У всякому разі, доки він не зустрів Лору.

Пан Ібіс приготував вечерю: рис з овочами для себе і Шакала.

— Я не м’ясоїд, — пояснив він, — а Шакал все м’ясо, якого потребує, споживає в ході своєї роботи.

Перед Тінню стояв картонний кошик зі шматочками курки з KFC і пляшка пива.

Курятини було більше, ніж Тінь міг би в себе увіпхати, тож він розділив трапезу з кицею, знявши зі шматочків шкіру та хрумку скоринку і подрібнивши їх пальцями.

— У в’язниці був хлопака, звали Джексоном, — почав Тінь за їжею. — Працював у тюремній бібліотеці. І він стверджував, що вони змінили назву з Kentucky Fried Chicken на KFC, бо більше не продають справжньої курятини. Вони вирощують якогось генетично модифікованого мутанта, гігантську багатоніжку без голови, тільки сегмент за сегментом з ніжками, грудинкою і крильцями. Втикають в цю істоту трубки і так годують. Джексон казав, що уряд не дозволив їм більше використовувати слово «курка» в назві.

— І ви гадаєте, що це правда? — підняв брову пан Ібіс.

— Анітрохи. А от Ловкий, мій співкамерник, на це сказав, що назву вони змінили, бо у людей стали з являтися погані асоціації зі словом «підсмажені». Певно, вони хотіли, щоб усі думали, ніби курка приготувала саму себе.

Після обіду Шакал вибачився і попрямував у морг. Ібіс пішов писати у свій кабінет. Тінь ще трохи затримався на кухні, підгодовуючи черепахову кицю курячою грудкою і потягуючи