Крила кольору хмар - Дарунок Корній
Я відійшла трохи вбік і сумно спостерігала за тим, як маленька Христинка зі сльозами на очах ледь чутно шепоче: «Не оцю до мамці. Не оцю в масинку. Я оцю до Ади і до Вітюси».
І тоді я вирішила зателефонувати вам чи пану Віктору. Та не встигла, бо тут таке почалося. Пан щось там і далі навіював Христинці, щораз ближче до неї підсуваючись… І враз мала сердито вириває свою руку з його. Потім зачинає задкувати, він за нею. А тоді… Тоді… Звісно, це буде виглядати як маячня, і ви перша людина, якій я все це так докладно розказую…
Елеонора вмовкла. Я підбадьорливо кивнула. Вона зітхнула.
— Та менше з тим. Христинка виставила перед собою, мов щит, ляльку Ядвігу. Пан вишкірився на неї хижо. Ой, пані Адо, я також із ним нізащо б нікуди не пішла. Це якийсь нечестивець з пекла в людській подобі. Бр-р-р-р. Він хотів знову схопити малу і вже, певне, силою затягнути в машину. Але не дотягнувся рукою, Христя ж задкувала. Панок замість руки малої хапається за ляльку і нажахано зі страшним криком падає навзнак, трясучи в повітрі рукою, якою хотів щойно вхопити малу. Рука, бігме, у нього враз стала пурпурова, наче від опіку. Лялька падає йому до ніг. Христя підбігає до лежачого, піднімає ляльку, а панок тим часом, ревучи від болю, іншою рукою встигає схопити Христинку за курточку. Але мала не розгубилася. Вона сердито лупить свого кривдника лялькою по обличчі. І я бачу, як від кожного удару на мармизі нападника з’являються багряні шрами. Чоловік відпускає малу, хапається рукою за лице, по-звірячому дико зачинає ревіти, клянучи дитину такими словами, що мені навіть язик не повертається їх повторити. Та менше з тим. Починають верещати мої діти. Чоловік на землі корчиться в муках. Христя стоїть неподалік, притискаючи до себе ляльку. А потім? Дівчинка враз розчиняється в повітрі. Але то мені, напевне, здалося, бо здійнялася така метушня. Я наказала дітям бігти досередини, в садочок тобто, сама кинулася по медсестру. Але ту не потрібно було гукати, бо на лемент збіглася чи не половина персоналу. Я думала, що Христя разом із усіма малятами в ігровій кімнаті. Прийшла по неї, бо, після того, як пан трохи очуняв, він таки виявив бажання забрати з собою дитину. Хай навіть силою. Що вам сказати? У нього все обличчя було в пухирях, як від опіків, і рука, звісно, теж. Погрожував усім, казав, що він це так не залишить, белькотав щось несусвітнє. Наче нам усім обов’язково помститься, особливо старим відьмам, яких забагато розвелося. Та менше з тим. Медсестра пояснювала це досить логічно. Казала, що це в чоловіка больовий шок, от і меле казна-що. А от що стало причиною опіків, ніхто не знав. Таке могла спричинити тільки якась хімічна речовина. Але аж ніяк не іграшка. Я ж тільки здивовано розводила руками. Сказала, що нічого не бачила. А що я могла сказати? Мене б обізвали брехухою. Заходилися шукати Христинку. Діти сказали, що вона з ними з вулиці не повернулася. Обнишпорили весь садок. А малий Сергійко мене вперто переконував, що він бачив, як мала Христя перетворилася на іграшку. Я його попросила показати, де саме. Він мене привів до пісочниці. У ній лежала лялька Ядвіга. Сергійко нахилився, підняв ляльку і дав мені її в руки. Я не встигла навіть злякатися. Я ж на власні очі бачила, що ця іграшка зробила з обличчям пана Георгія. Однак зі мною нічого не трапилося. Я уважно роздивлялася ляльку. Звичайна іграшка з тканини, і все. Я тихенько, щоб ніхто не бачив, — а це легко було зробити, бо всі активно шукали Христину, — поклала ляльку на верхню полицю шафки Христинки, під її шалик.
— Дівчинку не знайшли. Хоч і перевернули догори дриґом весь дитсадок. Так? — це вже додала я. — А потім, коли ображений пан Георгій поїхав геть, Христинка віднайшлася у тій самій шафці, в яку ви поклали ляльку Ядвігу?
Елеонора Дмитрівна ствердно киває. В очах німе здивування і повернення до того стану, в якому я її застала. Межа з божевіллям. Що ж, нічого більше вона мені не скаже. Я почула те, що мала почути.
— Та менше з тим. Знаєте, пані Адо, я тільки зараз зрозуміла, що мене найдужче в тому панові лякало. Його очі, вони нелюдські, наче крига взимку, ледве-ледве блакитні. І холодні. Якщо в них довго дивитися, можна замерзнути.
Я торопію від почутого, але чомусь не дивуюся. Овва! Невже мій старий знайомий з парку? Який тоді прикривався іменем батька, заманюючи мене в пастку. Тепер от за Христину взявся. Хто він? Ворог мого ворога в цьому випадку точно мені не друг.
— Пані Адо! Ця вся історія, вона така, е-е-е-е… — Вона нітиться і сумно зітхає. — Я, напевно, здаюся трохи безумною, навряд чи хтось інший став би мене так уважно слухати, як ви. Дякую вам! Та менше з тим. Хочу наостанок вас дещо запитати. Зрештою, після почутого щойно від мене ви навряд чи здивуєтеся. Скажіть, Адо, ви вірите в янголів?
Я збентежено дивлюся на жінку. Якого завгодно чекала запитання, але не цього. Кутики її губ смикаються, і я розумію, що мушу закінчувати нашу бесіду. Іноді людям краще не пам’ятати того, що вони насправді бачили. Але я знаю й інше: Елеонора Дмитрівна не все ще мені сказала:
— Ні-ні, пані Адо. Очевидно, ви не так мене зрозуміли. Я маю на увазі не звичайних янголят із прозорими крильцями та білим ореолом над головою з різдвяних листівок, а інших… Отих, справжніх… які не завжди добрі. Коли дядько Христини корчився в муках, мені здалося, що у нього за раменами раптом розгорнулися крила — страшні, темні, зловісні. Це було вражаюче прекрасно і вражаюче страшно. Та то тривало лишень мить. Адо, ви думаєте, я божеволію, так? Ще скажіть, що це була гра світла і тіні, а мені усе це лишень намарилося, привиділося.
Так. Прощальна сцена аж надто затягнулася. Мені шкода пані Елеонору. Вона ж не винувата в тому, що дехто з
