Крила кольору хмар - Дарунок Корній

Опановую себе. Мене стримує те, що поруч ледь жива від страху Інна, а в сусідній кімнаті, напевне, до непритомності переляканий Віктор. Хай він і не подасть знаку, але втрапити на такі сімейні розбірки — то пригода не для нормальної людини. А за кілька кілометрів, у кімнаті для гостей в шоколадному «будиночку для принцеси», — мала Христя. А ще ж десь, там-тарарам, її матуся, хай би їй… жити довго і щасливо, давши спокій ігрищам із янголами. Я не вірю в баєчку батька про те, що Софія кинула малу.

Звісно, він же не в курсі, як його молодшу доньку ледве сьогодні не викрали. Якщо то не він робив, то хто?! Тому я мушу вислухати, що мені хоче сказати цей старий козел, але бути при цьому обережною. Не дозволити впіймати себе на гачечок.

— Ну? — Таки бути з ним ввічливою — то понад силу. — Давай, розповідай, і я, може, тебе почую.

— Не нукай, не коней ведеш. Де твої манери, дівчино? Ядвіга ніколи б собі не дозволила так розмовляти. Хоч у пам’ять про бабусю поводься пристойніше.

І він мене ще буде вчити!

— Тю. Я й забула. Хто перед нами? Вибачте за мої неаристократичні манери, шановний. Але ти на таке ставлення заслуговуєш. Ти завжди всіх використовував, навіть Ядвігу. Як ти міг підняти руку на рідну матір?

— Що ти про це можеш знати? — Він запитує якось буденно. Наче й не соромиться зовсім свого вчинку. Йому лишень цікаво.

— Просто знаю, і по всьому.

— Може, й знаєш, але не розумієш. Я мав це зробити. Ядвіга сама мені запропонувала допомогу. Пригадуєш казку про серце матері? Закохався її син у вродливу, але дуже жорстоку дівчину. І так він її сильно любив, що не жалів для коханої ні статків, ані власного здоров’я. Та примхливою вдалася красуня. І щораз нові й нові випробування вигадувала для парубка, тільки щоб йому допекти. І ось одного разу надумала таке. Сказала: «Буду я твоєю безвідмовно, якщо ти мені завтра вранці принесеш в оцій красивій шкатулці з червоного дерева серце своєї матері!» І жорстока красуня простягла чоловіку шкатулку. І він замість того, щоб плюнути почварі в обличчя, взяв ту шкатулку і пішов до мами. У гості. Син убив рідну матір із першого удару, навіть рука не здригнулася. Любов до чужої дівки виявилася сильнішою за любов до матері. Вирізав серце неньки гострим ножем, поклав до шкатулки з червоного дерева і поспішив до своєї коханої. А коли заходив у хороми, то несподівано на порозі спіткнувся та гепнувся. Шкатулка вислизнула з рук, упала на підлогу та розкрилася. А з неї простісінько до його ніг прикотилося серденько матері і схвильовано запитало: «Синочку, мій любий! Чи не забився?»

У мене від почутого все перевернулося. Інна навіть схлипувати забула. У її очах був жах упереміш із божевіллям. І я розуміла, чого вона боїться.

— То ти оступився і забрав у матері її серце? Заради якої красуні? Чи заради чого?!

Я промовила ті слова, але голосу свого не впізнала. Він звучав наче відокремлено від тіла. Мене всередині пекло, ніби то з моїх грудей добули щойно серце.

— Я оступився, дочко. І кожен може оступитися. Усевладність породжує вседозволеність. А це страшна спокуса. І від того втрачаєш не тільки голову, часто й життя. Я заклав свою душу, і єдиною вимогою для її повернення була душа рідної людини. Узагалі, якщо вже чесно, я спочатку хотів забрати твою душу. Ядвіга все-таки моя мати. А ти для мене завжди була чужою. Та Ядвіга запропонувала взамін себе. Сказала, що ти все одно не погодишся. А душу можна забрати неушкодженою тільки з дозволу власника.

Він говорить спокійним виваженим тоном, і я майже чую, як звір усередині батька починає муркотіти. Згадує, вочевидь, про перемогу, коли повернув душу. Мене нудить, мене фізично нудить. Я хапаюся за горня з чаєм, вхлюпую його досередини і вичавлюю з себе:

— Виродок! Який же ти виродок! Виходить, що душу свою ти повернув, а бабусину заклав? А на який… скажи, таке робити? Тільки не починай про благі наміри, гаразд? Знаєш добре, куди ними викладають дорогу?

Він весело мені підморгує. Зараз іще анекдот розповість. Ціпенію.

— Я й не стану про них говорити. Залишимо цю тему для моралістів. Побалакаємо про інше. Про ключ, наприклад. Оцей ключик, що лежить на столі, — від сховку душ. Ага, від Втраченого Раю. А всі душі в тому сховку виняткові й дуже цінні. Вони мені дозволять повернути всі втрачені сили, зцілитися від вовкулацтва і навіть отримати нові таланти. Але, на жаль, щоб відчинити сховок, мало мати ключ. Двері може відімкнути ним лишень одна людина…

Він умовкає та прискіпливо зазирає в очі. І чому це мене не дивує?

— Я?! — скоріше не запитую, а стверджую.

— Ти.

— Чому я?

— Усе дуже просто, дитино. Ось поглянь.

Він бере ключ, точніше, зараз поки флешку. Крутить, вертить нею, натискає на різні місця. А ключ так і не з’являється.

— Ось така халепа. Ключ належав Валерію і був його власністю. Слухав він лишень його. Коли ти знесилила власника ключа, вся міць духу Валери перейшла до тебе. Тому вийняти ключ із цієї блискучої коробочки можеш тільки ти.

Я мовчки беру з його рук флешку, натискаю на неї легко — і ключ вискакує зі свого сховку. Мечислав зачаровано дивиться, як той легко слухає мене.

— І що тепер? Маєш ключ, він відкритий, можеш його забирати.

— Не все так просто, Аделаїдо. Так, ти вийняла ключ зі сховку, але не відімкнула ним двері. А двері теж може відчинити тільки рука власника ключа…

— А тобі не спадало на думку, таточку, вбити мене і заразом заволодіти і ключем, і дверима, і моїми здібностями? Кльово було б. Ноу проблем із незговірливою донькою.

— Не спадало. — Він сердито кривиться, зітхає навіть. — Забирати силою чуже життя, особливо рідного по крові, — неприпустимо, навіть у світі янголів. Більше втратиш, ніж набудеш. Зрештою, я ж не монстр, а твій батько. Ти маєш відчинити сховок душ, а тоді, обіцяю, я дам тобі спокій. І не чіпатиму, аж поки ти сама до мене не звернешся. Знаєш, у мене з батьком теж були не зовсім чудові взаємини. Та хіба воно дивно? Вічні пошуки себе.

— Себе? Щоб тебе піднесло та гепнуло! — Не перестаю дивуватися! Соловейком співає, артист! — По-моєму, ти себе