Гаррі Поттер колекція (комплект із 7 книг) - Джоан Роулінг
Я знав, що до Волдеморта, з його знанням чарів, не зможе дорівнятися, мабуть, ніхто з сучасних чаклунів. Знав, що навіть мої найскладніші і наймогутніші захисні закляття й замовляння навряд чи встоять, якщо він відновить усю свою могутність.
Але я знав також і Волдемортові слабини. Тому я й прийняв таке рішення. Тебе мали оберігати стародавні чари, про які він знає, але які зневажає і, відповідно, завжди недооцінює - а це йому вилазить боком. Я маю на увазі те, що твоя мати померла, рятуючи тебе. Вона забезпечила тебе тривалим захистом, чого він аж ніяк не очікував, захистом, що й досі тече у твоїх жилах. Отож я довірився роду твоєї матері. Віддав тебе її єдиній живій родичці - сестрі.
- Вона мене не любить, - нарешті озвався Гаррі. - Їй наплювати...
- Але вона тебе прийняла. - урвав його Дамблдор. - Можливо, неохоче, без бажання, з обуренням, сердито, але прийняла і цим запечатала чари, які я на тебе наклав. Жертва твоєї матері перетворила кровний зв'язок на найпотужніший щит, яким я міг тебе захистити.
- Я все одно не...
- Доки ти мешкаєш під одним дахом з ріднею твоєї матері, Волдеморт не може завдати тобі ніякої шкоди. Мати пролила свою кров, але ця кров і далі тече в твоїх жилах і в жилах її сестри. Її кров стала твоїм захистом. Тобі потрібно повертатися туди всього раз на рік, та доки то буде твій дім, Волдеморт нічим тобі не зашкодить. Твоя тітка про це знає. Я пояснив усе в листі, залишеному на порозі разом з тобою. Вона знає, що минулі п'ятнадцять років її житло вберігало тебе від смерті.
- Стривайте, - втрутився Гаррі. - Хвилиночку.
Він випростався на стільці і глянув на Дамблдора.
- Ви прислали їй ревуна. Казали, щоб вона пам'ятала... це ж був ваш голос...
- Я думав, - трохи нахилив голову Дамблдор, - що їй треба нагадати про угоду, яку вона уклала, прийнявши тебе. Я підозрював, що напад дементорів її налякає, покаже, як небезпечно мати такого названого сина, як ти.
- Він і налякав, - тихо підтвердив Гаррі. - Та не так її, як дядька. Він хотів мене вигнати, але тоді прийшов ревун, і вона... сказала, що я повинен залишитися.
Якийсь час він дивився в підлогу, а тоді сказав:
- Але який стосунок це має до...
Не міг вимовити Сіріусове ім'я.
- І ось п'ять років тому, - вів далі Дамблдор, наче й не переривав своєї розповіді, - ти прибув у Гоґвортс, не такий щасливий і не такий доглянутий, як би мені хотілося, напівголодний, але живий і здоровий. Ти був не розманіженим принцом, а цілком нормальним, як для твоєї ситуації, хлопцем. Мій задум вдавався.
А потім... та ти й сам прекрасно пам'ятаєш усі події твого першого року в Гоґвортсі. Ти подолав усі труднощі й набагато раніше, ніж я собі думав, віч-на-віч зіткнувся з Волдемортом. Ти знову вижив. Ба більше. Ти загальмував його повернення до влади й могутності. Ти бився, як зрілий муж. Моя гордість за тебе не мала меж.
Але мій чудовий задум мав одну ваду, - провадив далі Дамблдор. - Очевидну ваду, яка могла все занапастити. Я це розумів ще тоді. Та успіх мого задуму мав величезне значення, тож я вирішив не допустити, щоб через цю ваду все пропало. Тільки я міг це зробити, тож мусив бути сильним. І ось настало перше моє випробування, коли ти лежав у шкільній лікарні, одужуючи після битви з Волдемортом.
- Не розумію, про що ви говорите, - здивувався Гаррі.
- Пригадуєш, ти запитав мене в шкільній лікарю, чому Волдеморт намагався вбити тебе ще немовлям?
Гаррі ствердно кивнув головою.
- Може, я ще тоді мав тобі все сказати?
Гаррі мовчки дивився в блакитні Дамблдорові очі, а серце його знову несамовито закалатало.
- Ти ще не помітив вади мого задуму? Мабуть, ні. Як ти пам'ятаєш, я вирішив тобі не відповідати. В одинадцять років, подумав я, ще рано все знати. Я не мав наміру розповідати тобі правду в одинадцять років. Занадто серйозні знання для такого юного віку.
Але я ще тоді мав би розпізнати небезпечні ознаки. Мав би спитати себе, чому я не відчув тривоги, що ти так рано поставив запитання, на яке мені колись доведеться давати жахливу відповідь. Мав би усвідомити, що я в той день надто охоче вхопився за можливість нічого тобі не відповідати... ти був ще такий малий... занадто малий.
І ось почався другий рік твого навчання в Гоґвортсі. І знову ти постав перед випробуваннями, які не випадають на долю навіть дорослих чаклунів. Знову ти перевершив мої найсміливіші сподівання. Але ти більше не питав, чому Волдеморт залишив на тобі цю мітку. Так, ми говорили про твій шрам... майже впритул наблизилися до цієї теми. Чому я тобі нічого не розповів?
Бо мені здавалося, що в дванадцять років одержати таку інформацію не набагато краще, ніж в одинадцять. Я дозволив тобі піти від мене, закривавленому, виснаженому, але радісному. Якщо й відчував певну незручність, що не розповів тобі абсолютно все, то швидко про неї забув. Ти все ще залишався великою дитиною, і я не наважився зіпсувати тобі той переможний вечір...
Помітив, Гаррі? Ти вже бачиш, у чому полягала вада мого чудового задуму? Я потрапив у пастку, яку сам і передбачав, якої хотів уникнути і мусив уникнути.
- Я не...
- Я занадто тебе оберігав, - відверто зізнався Дамблдор. - Мені більше хотілося, щоб ти був щасливий, аніж щоб знав правду, я більше дбав про твій спокій, ніж про мій задум, про твоє життя, а не про життя інших, що могли б його втратити, якби мій задум зазнав невдачі. Іншими словами, я діяв саме так безглуздо, як і розраховував Волдеморт.
Що можна сказати на моє виправдання? Нехай би хтось спробував стежити за тобою так, як я... Я пильнував тебе набагато ретельніше, ніж ти собі можеш уявити... Нехай хтось скаже, що я не хотів тебе вберегти від зайвого болю після стількох страждань. Мене не обходило, скільки безіменних і безликих людей чи істот загине в туманному майбутньому, якщо зараз ти був живий, здоровий і щасливий. Я ж ніколи й не мріяв відповідати за такого, як ти.
Почався третій рік твого навчання. Я здалеку спостерігав, як ти боровся з дементорами, як
