Відьмак. Сезон гроз - Анджей Сапковський
Феб Равенга зняв зі стіни дерев’яні вила для сіна, виготовлені з однієї розчепіреної гілки.
— Гівно було й залишається гівном, — сказав. — І завжди до гівна потрапляє.
Він натиснув на вила та притопив Мууса. З головою. Муус із плюскотом видерся на поверхню, ричачи, кашляючи та плюючись. Равенга дозволив йому трошки покашляти та набрати дихання, а тоді притопив знову. Цього разу по-справжньому глибоко.
Повторивши операцію ще кілька разів, кинув вила.
— Залиште його там, — наказав. — Нехай сам вилазить.
— Це буде нелегко, — оцінив Тарп. — І трохи триватиме.
—І нехай триватиме. Поспішати нікуди.
Розділ 16
A mon retour, hé! je m’en désespere,
Tu m’as reçu d’un baiser tout glacé.
П’єр де Ронсар
На рейд під повними вітрилами впливав новіградський шкунер «Пандора Парві», по-справжньому красивий корабель. «Красивий і швидкий», — подумав Ґеральт, сходячи по трапу на нетривкий причал. Він бачив шкунер у Новіграді, розпитував, знав, що той відпливає з Новіграда на цілі два дні пізніше, ніж галера «Стінта», на яку він і сів. І все ж у Кераці вони опинилися практично одночасно. «Може, треба було почекати та сісти на шкунер», — подумав він. Два дні довше в Новіграді, хтозна, може, він таки зумів би отримати якусь інформацію?
«Утім, усе це геть пусте», — оцінив він. «Може», «хтозна», «а ну ж». Що сталося— те сталося, це вже нічого не змінить. І немає чого над цим страждати.
Він кинув прощальний погляд на шкунер, маяк, море й горизонт, який затягнуло грозовими хмарами. Після чого жвавим кроком рушив до міста.
* * *
З-під вілли носильники саме виносили паланкін— філігранну конструкцію з фіранками лілового кольору. Мусив бути вівторок, середа або четвер. У ці дні Литта Нейд приймала пацієнток, і саме пацієнтки— зазвичай заможні пані з вищих сфер— користалися такими паланкінами.
Охоронець пустив його без слова. І добре. Ґеральт був не в найкращому гуморі й напевне за словом би в кишеню не поліз. А може, навіть за двома-трьома.
Патіо було пустим, вода у фонтані тихенько шепотіла. На малахітовому столику стояли карафка та бокали. Ґеральт без церемоній налив собі.
Коли підвів погляд, побачив Мозаїку. У білому халаті та фартусі. Бліду. З прилизаним волоссям.
— Це ти, — сказала вона. — Повернувся.
— Це я з цілковитою впевненістю, — підтвердив він сухо. — І з усією впевненістю я повернувся. А це вино з усією впевненістю трохи скисло.
— Я теж рада тебе бачити.
— Корал? На місці? А якщо на місці, то де вона?
— Хвилинку тому, — стенула вона плечима, — я бачила її між ногами пацієнтки. І з усією впевненістю є вона там і надалі.
— Ти й справді не маєш виходу, Мозаїко, — відповів він спокійно, дивлячись їй в очі.— Ти мусиш стати чародійкою. У тебе насправді великі схильності та завдатки. Твій тонкий дотеп навряд чи оцінили б у ткацькій мануфактурі. І тим більше— у лупанарії.
— Учуся й розвиваюся. — Вона не опустила погляду. — Уже не плачу в кутку. Своє я відплакала. Той етап маю вже позаду.
— Ні, не маєш. Обманюєш себе. Попереду в тебе ще багато чого. І сарказм тебе перед цим не захистить. Особливо коли він штучний і кепсько наслідуваний. Але досить про це, не мені навчати тебе жити. Питав я, де Корал.
— Тут. Привіт.
Чародійка, наче дух, випливла з-за портьєри. Як і Мозаїка, була вона в білому лікарському халаті, а її зап’яте руде волосся вкривав полотняний чепець, який за звичайних обставин він уважав би смішним. Але обставини звичайними не були й сміх не був доречним, йому треба було кілька секунд, щоби це зрозуміти.
Вона підійшла й без слів поцілувала його в щоку. Губи її були холодними. А очі— обведені темним.
Пахла вона ліками. І чимось, що використовувала як дезінфекцію. Це був поганий, відштовхуючий, хворий запах. Запах, у якому відчувався переляк.
— Побачимося завтра, — встигла вона раніше. — Завтра про все мені розповіси.
— Завтра.
Вона глянула на нього, і це був погляд дуже далекий, з-поза безодні часу та подій, що тепер віддаляла їх одне від одного. Йому треба було кілька секунд, аби зрозуміти, наскільки ця безодня глибока й наскільки сильно розділяють їх події.
— Може, навіть краще післязавтра. Іди до міста. Зустрінься з поетом, він дуже про тебе непокоївся. А тепер іди, прошу. Я мушу зайнятися пацієнткою.
Коли вона пішла, він глянув на Мозаїку. Мабуть, досить красномовно, бо вона не зволікала з поясненням.
— Уранці у нас були пологи, — сказала, а голос її трохи змінився. — Важкі. Вона вирішила застосувати кліщі. І все, що могло піти погано, пішло погано.
— Розумію.
— Сумніваюся.
— До побачення, Мозаїко.
— Довго тебе не було. — Вона підвела голову. — Набагато довше, ніж вона очікувала. У Ріссберзі нічого не знали або вдавали, що не знають. Щось сталося, вірно?
— Щось сталося.
— Розумію.
— Сумніваюся.
* * *
Любисток дивував своєю здогадливістю. Стверджуючи факт, із очевидністю якого Ґеральт іще не до кінця освоївся. І який не повністю ще прийняв.
— Що, кінець? Проминуло з вітром? Ну ясно, вона й чародії потребували тебе, ти своє зробив, то можеш іти. А знаєш що? Я радий, що все закінчилося. Бо колись мусив той дивовижний роман скінчитися, і чим довше він тривав, тим страшніші обіцяв наслідки. Ти, якщо хочеш знати мою думку, також повинен радіти, що маєш оце з голови й що воно так гладенько пройшло. А тому варто б складати обличчя в радісну усмішку, а не в гримасу похмуру та понуру, яка, уже повір мені, зовсім тобі не личить, із нею ти виглядаєш, наче людина з важкого похмілля, яка до того ж отруїлася закускою й не пам’ятає, чим і коли зламала зуб або звідки ці сліди сім’я на штанах. …А може, — продовжував бард, аж ніяк не пригнічений відсутністю реакції з боку відьмака, — пригнобленість твоя випливає з іншого? Може, з того факту, що це тебе нині виставили за двері, у той час, коли це ти планував фінал у власному стилі? Такий, із втечею
