Відьмак. Сезон гроз - Анджей Сапковський
Ґеральт і надалі не реагував. Любисток, було схоже, реакції й не очікував. Допив пиво, кивнув корчмареві, аби приніс наступне.
— Беручи до уваги все сказане, — продовжив, накручуючи кілки лютні,— я рішуче за секс на першому побаченні. На майбутнє всіляко рекомендую. Це усуває необхідність подальших зустрічей із тією самою особою, а це ж буває нудним та трудомістким. І якщо вже ми про це, то нахвалена тобою пані адвокат і справді виявилася вартою зусиль. Не повіриш…
— Повірю, — відьмак не витримав, досить рішуче його перервав. — Повірю без цих оповісток, можеш їх облишити.
— Авжеж, — констатував бард. — Пригноблений, у смутку та з муками сумління, через що в журбі та в’їдливий. Здається мені, тут не тільки жінка. Тут щось іще. Знаю, суча лапа. І бачу. У Новіграді не вдалося? Мечів ти не отримав?
Ґеральт зітхнув, хоча обіцяв собі не зітхати.
— Не отримав. Запізнився. Були ускладнення, сталося те, інше. Перехопила нас гроза, тоді наш човен почав набирати воду… А потім один білошкірник тяжко захворів… Ах, не стану набридати тобі подробицями. Коротко кажучи, ми не встигли вчасно. Коли я дістався до Новіграда, було вже по аукціону. У Домі Борсоді мене послали. Торги під таємницею продажу, а вона охороняє як тих, хто продавав, так і тих, хто купував. Особам стороннім фірма жодної інформації не дає, бла-бла-бла, до побачення, пане. Я нічого не довідався. Не знаю, чи продано мечі, а якщо так, то хто їх купив. Не знаю навіть того, чи злодій узагалі виставляв мечі на аукціоні. Він же міг не звернути уваги на пораду Пратта, могла йому трапитися якась інша нагода. Я не знаю нічого.
— Невдача, — покивав Любисток. — Послідовність нефортунних збігів. Слідство кузена Феррана також стало, як мені здається, на мертвій точці. Кузен Ферран, якщо ми вже про це, безперестанно про тебе розпитує. Де ти, чи маю я від тебе якісь вісті, коли ти повернешся, чи встигнеш на королівське весілля й чи не забув ти, бува, про обіцянку, яку дав принцові Егмунду. Вочевидь, я й слова не писнув про твої починання й про аукціон. Але свято Ламмас, нагадую, усе ближче, залишилося десять днів.
— Знаю. Але, може, щось за той час станеться? Щось, скажімо, щасливе? Після послідовності нефортунних збігів придалась би якась відмінність.
— Не заперечуватиму. А якщо…
— Я подумаю та прийму рішення. — Ґеральт не дав бардові закінчити. — До того, щоби на королівському шлюбі виступати як охоронець, мене ніщо не зобов’язує, Егмунд та інстигатор не знайшли моїх мечів, а саме такими були умови. Але я б не виключав, що виконаю прохання князя. На користь того хоча б матеріальні погляди. Князь хвалився, що не поскупиться. А все вказує на те, що будуть мені потрібні нові мечі, виконані на спеціальне замовлення. А воно буде чимало коштувати. Ах, що тут говорити. Ходімо, щось з’їмо. І вип’ємо.
— До Равенги, у «Натуру»?
— Не сьогодні. Сьогодні я маю бажання на речі прості, натуральні, нескладні та щирі. Якщо розумієш, що я маю на увазі.
— Ясно, що розумію. — Любисток встав. — Ходімо до моря, у Пальміру. Знаю я одну місцину. Дають там оселедця, горілку й рибний суп, який зветься «курки». Не смійся! Насправді так зветься!
— Та нехай зветься, як хоче. Ходімо.
* * *
Міст через Адалатте було заблоковано: через нього саме проїздила колона навантажених возів та група кінноти із заводними кіньми. Ґеральт та Любисток мусили зачекати, відійшовши з дороги.
Кавалькаду замикав самотній вершник на гнідій кобилі. Кобила махнула головою та привітала Ґеральта протяглим іржанням.
— Плітко!
— Привіт, відьмаче. — Вершник зняв каптура, відкрив обличчя. — Я, власне, до тебе. Хоча й не сподівався, що так швидко тебе зустріну.
— Привіт, Пінетті.
Пінетті зіскочив із сідла. Ґеральт зауважив, що він озброєний. Було це досить дивно: магіки надзвичайно рідко носили зброю. Окутий латунню пояс чародія обтяжував меч у багато оздоблених піхвах. Був там також кинджал, солідний і широкий.
Відьмак прийняв від чародія вуздечку Плітки, погладив кобилу по ніздрях та загривку. Пінетті стягнув рукавички й заткнув їх за пояс.
— Вибачте, майстре Любистку, — сказав, — але я хотів би залишитися з Ґеральтом наодинці. Те, що я маю йому сказати, призначене виключно для його вух.
—Ґеральт, — нашорошився Любисток, — не має від мене таємниць.
— Знаю. Чимало подробиць із його приватного життя я довідався саме з твоїх балад.
— Але…
— Любистку, — перервав його відьмак. — Іди пройдися. …Дякую тобі,— сказав, коли вони залишилися одні.— Дякую, що ти привів сюди мою кобилу, Пінетті.
— Я зауважив, — відповів чародій, — що ти був до неї прив’язаний. Тож коли ми знайшли кобилу в Сосниці…
— Ви були в Сосниці?
— Були. Викликав нас констебль Торквіль.
— Ви бачили…
— Ми бачили, — різко перервав Пінетті.— Ми все бачили. Не можу зрозуміти, відьмаче. Не можу зрозуміти. Чому ти його тоді не зарубав? Там, на місці? Вчинив ти, дозволь уже тобі це сказати, немудро.
«Знаю, — стримався від признання Ґеральт. — Знаю, аякже. Я виявився надто дурним, аби скористатися шансом, наданим мені долею. Бо чим шкодив мені той зайвий труп на моєму рахунку. Що це значить для найманого вбивці? Що, не подобалося бути вашим знаряддям? Я ж завжди чиєсь знаряддя. Треба було стиснути зуби й зробити, що треба».
— Тебе, напевне, здивує,— Пінетті глянув йому в очі,— але ми відразу поспішили тобі на порятунок, я й Харлан. Здогадалися, що ти порятунку потребуєш. Притиснули ми Дегерлунда наступного дня, коли він розправлявся з якоюсь випадковою бандою.
«Притиснули, — стримався від повторення відьмак. — І не забарилися скрутити йому шию? Будучи мудрішими за мене, не повторили моєї помилки? Аякже. Якби воно так було, не мав би ти зараз такої міни, Генкамп».
— Ми не вбивці.— Чародій почервонів та почав заїкатися. — Ми забрали його в Ріссберг. Стався скандал… Усі були проти нас. Ортолан, на диво, поводився стримано, а саме з його боку ми очікували найгіршого. Але Бірута Ікарті, Рябий, Сандоваль, навіть Зангеніс, який раніше нам сприяв… Ми вислухали величезну лекцію про солідарність спільноти, про братерство й лояльність. Мовлено нам, що лише останні мерзотники насилають на конфратера найманого вбивцю, що треба дуже низько впасти, аби найняти для співпраці відьмака. Що зробили ми це через ницість. Через ревнощі до таланту та престижу співбрата, через заздрість
