Відьмак. Сезон гроз - Анджей Сапковський

— Слушно, — підтвердив Фіш, звертаючись не до ван Фліта й відьмака, а до Буцегарняша та матросів. — Парлагі винен. Нехай лисиця мститься йому. Посадимо його до човна разом із трупаком, та нехай собі дрейфує. А ми тим часом…

Коббін та кілька матросів сприйняли цю ідею охочими окриками, але Буцегарняш натомість їх притримав.

— Цього я не дозволю, — сказав.

— Як і я, — Кевенард ван Фліт зблід. — Пан Парлагі, може, і завинив, може, і справді вчинок його вимагає кари. Але кинути, віддати на смерть? Раз так— то ні.

— Його смерть або наша! — зарепетував Фіш. — Бо що нам робити? Відьмаче! Захистиш нас, коли лисиця на борт забереться?

— Захищу.

Запала тиша.

«Пророк Лобода» дрейфував серед смердючих, у бульбашках вод, тягнув за собою косиці водоростей. З гілок поглядали на них чаплі та пелікани.

* * *

Моряк на носі застеріг їх криком. За мить кричали вже всі. Дивлячись на гнилий, зарослий ліанами та водоростями остов корабля. Той самий, який вони бачили годину тому.

— Ми по колу пливемо, — ствердив факт ґном. — Це петля. Лисиця впіймала нас у пастку.

— Маємо лише один вихід, — Ґеральт указав на ліве відгалуження й на киплячий там вир. — Проплисти крізь оте.

— Крізь той гейзер? — гарикнув Фіш. — Та ти здурів? Нас розірве!

— Розірве, — підтвердив Буцегарняш. — Або перекине. Або закине в трясовину, закінчимо, як ота руїна. Бачите, як у тій купелі колодами крутить? Видко, страшенну силу той вир має.

— Власне. Бачимо. Бо це, певно, ілюзія. Думаю, що то чергова ілюзія агуари.

— Певно? Ти відьмак, а розпізнати не можеш?

— Слабшу ілюзію я б розпізнав. Але ця надзвичайно сильна. Але здається мені…

— Здається тобі. А якщо ти помиляєшся?

— Виходу немає,— гарикнув Буцегарняш. — Або крізь вир, або будемо плавати по колу…

— До смерті,— закінчив за нього Аддаріо Бах. — Причому до засратої.

* * *

Дерево, що його крутило у вирі, раз у раз виставляло з води коріння: наче розчепірені руки утопленика. Вир бурився, кипів, крутився та бризкав піною. «Пророк» затремтів і раптом помчав, засмоктаний у кипінь. Дерево, яке тягнув вир, з гуркотом ударило в борт, бризнула піна. Шлюп почав колихатися й крутитися все швидше й швидше.

Усі репетували, скільки було сили.

І раптом все стихло. Вода заспокоїлася, вигладилася, наче дзеркало. «Пророк Лобода» тихесенько дрейфував собі серед порослих болотним паростям берегів.

— Ти був правий, Ґеральте, — перевів дихання Аддаріо Бах. — Це таки була ілюзія.

Буцегарняш довго дивився на відьмака. Мовчав. Нарешті стягнув шапку. Маківка його, як виявилося, була лисою, наче яйце.

— Я до плавання річкового перейшов, — прохрипів нарешті,— бо дружина попросила. На річці, казала, безпечніше. Безпечніше, аніж на морі. Не буду перейматися, говорила, чи ти випливеш.

Він знову натягнув шапку, кивнув, міцніше вхопився за румби штурвала.

— Це вже все? — застогнав з-під кокпіта Кевенард ван Фліт. — Ми вже в безпеці?

На запитання не відповів ніхто.

* * *

Вода була густою від водоростей та ряски. Серед березового лісу почали рішуче переважати таксодії, з болота та прибережних мілководь густо стирчали їхні пневмотофори, дихальне коріння, інколи високо, десь із сажень. На острівцях водоростей вигрівалися черепахи. Кувікали жаби.

Цього разу вони почули її раніше, ніж побачили. Голосне, різке дзявкання, наче вискандована погроза чи попередження. Вона з’явилася на березі в лисячій подобі, на поваленому засохлому стовбурі. Вона дзявкала, високо задираючи голову. Ґеральт уловив у її голосі дивні ноти, зрозумів, що, окрім погроз, був там і наказ. Але наказувала не їм.

Вода під однією з колод раптом спінилася, випірнула з неї потвора, величезна, гігантська, уся покрита зелено-бурим візерунком луски, схожої на сльози. Забулькотіла, захлюпотіла, слухняна наказу лисиці, попливла, бурячи воду, просто на «Пророка».

— Це теж… — сковтнув слину Аддаріо Бах. — Це також ілюзія?

— Аж ніяк, — заперечив Ґеральт. — То водяной! — крикнув Буцегарняшу та матросам. — Вона зачарувала й пустила на нас водяноя! Очепи! Хапайте очепи!

Водяной випірнув біля самого корабля, вони побачили пласку, зарослу водоростями довбешку, вилупасті риб’ячі очі, гостроконечні зуби у величезній пащі. Потвора люто вдарила в борт раз, другий, аж увесь «Пророк» затрясся. Коли набігли матроси з очепами, він утік, занурився з плюскотом за кормою, біля самого плавника керма. І вхопив його зубами, смикнув так, що аж затріщало.

— Вирве кермо! — дерся Буцегарняш, намагаючись дзьобнути потвору очепом. — Вирве кермо! Хапайте канат, піднімайте плавник! Відженіть ту холеру від керма!

Водяной гриз і шарпав кермо, ігноруючи крики й штурханину очепами. Плавник тріснув, у зубах тварини залишився шматок дошки. Або водяной вирішив, що цього досить, або чари лисиці втратили силу, але досить було й того, що він пірнув та зник.

Чули, як на березі дзявкотить агуара.

— Що ще? — кричав Буцегарняш, розмахуючи руками. — Що ще вона нам зробить? Пане відьмак!

— Боги… — хлипав Кевенард ван Фліт. — Вибачте, що я вам не вірив… Вибачте, що ми вбили дівчинку! Боги, рятуйте нас!

Раптом вони відчули на обличчях пориви вітру. Гафель «Пророка», досі повислий, залопотів, заскрипів бом.

— Стає просторіше! — крикнув Фіш із носа. — Там, там! Широке плесо, точно річка! Туди пливи, капітане! Туди!

Річище й справді почало розширюватися, за зеленою стіною очерету замаячило щось схоже на плесо.

— Вдалося! — крикнув Коббін. — Ха! Ми виграли! Вирвалися з болота!

— Перша мітка! — крикнув матрос із лотом. — Перша міііітка!

— Стерно на борт! — заричав Буцегарняш, відпихаючи кермового й сам виконуючи власний наказ. — Мілинаааа!

«Пророк Лобода» розвернувся носом у бік каналу, наїжаченого пневматофорами.

— Куди? — дерся Фіш. — Що ти робиш? На плесо пливи! Туди! Туди!

— Не можна! Там мілина! Сядемо! Допливемо до плеса відгалуженням, тут глибше!

Вони знову почули дзявкотіння агуари. Але не побачили її.

Аддаріо Бах шарпнув Ґеральта за рукав.

З люка ахтерпіка виліз Петру Коббін, тягнучи за комір Парлагі, що ледь тримався на ногах. Моряк, який ішов слідом, ніс загорнену в плащ дівчинку. Інші четверо стояли біля них муром, обличчям до відьмака. Тримали сокирки, остроги, залізні гаки.

— Досить цього, мосьпанство, — прохрипів найвищий. — Ми жити бажаємо. Саме час щось зробити.

— Облиште дитину, — процідив Ґеральт. — Відпусти купця, Коббін.

— Ні, пане, — покрутив головою моряк. — Трупик разом із купчиною піде за борт, воно потвору затримає. А ми тоді втекти встигнемо.

— А ви, — прохрипів інший, — не втручайтеся. Ми ніц до вас не маємо, але не намагайтеся на заваді стати. Бо ми вам кривду зробимо.

Кевенард ван Фліт скорчився біля борту, захлипав, відвертаючи голову. Буцегарняш також відвів погляд,