Відьмак. Сезон гроз - Анджей Сапковський

Антея Дерріс стишила його поглядом.

— Тисяча сто, пан граф Горват. Тисяча двісті, пан із номерком сімнадцять. Тисяча п’ятсот, шановний Ніно Чанфанеллі. Тисяча шістсот, пан у масці. Тисяча сімсот, пан із номерком сімнадцять. Тисяча вісімсот, пан граф Горват. Дві тисячі, пан у масці. Це все? Дві тисячі п’ятсот, шановний Чанфанеллі… Пан із номерком сімнадцять…

Пана з номерком сімнадцять раптом підхопили під руки двійко міцних головорізів, які непомітно ввійшли до зали.

— Жероса Фуерте, званий Вістрям, — процідив третій головоріз, ткнувши впійманого палицею в груди. — Найманий убивця під гончим листом. Тебе арештовано. Виведіть.

— Три тисячі! — крикнув Жероса Фуерте, званий Вістрям, вимахуючи табличкою з номером сімнадцять, яку він усе ще тримав у долоні.— Три… тисячі…

— Прикро мені,— холодно промовив Абнер де Наваретт. — Правила. Арешт ліцитуючого анулює його пропозицію. Активною є пропозиція у дві тисячі п’ятсот, шановний Чанфанеллі. Хто дасть більше? Дві тисячі шістсот, граф Горват. Це все? Дві тисячі сімсот, пан у масці. Три тисячі, шановний Чанфанеллі. Не бачу більших пропозицій…

— Чотири тисячі.

— Ах. Шановний Мольнаре Джіанкарді. Браво, браво. Чотири тисячі крон. Чи хтось дасть більше?

— Я для сина хотів, — гарикнув Ніно Чанфанеллі.— А ти ж самих дочок маєш, Мольнаре. Навіщо тобі ті мечі? Але що ж, нехай. Поступлюся.

— Мечі продано, — заявив де Наваретт, — шановному панові Мольнару Джіанкарді за чотири тисячі крон. Продовжуємо, шановні пані, шановні панове. Лот номер одинадцять— плащ із мавпячого хутра…

Нікефор Муус, радісний і вишкірений, наче бобер, хлопнув Антею Дерріс у лопатку. Сильно. Антея залишками волі втрималася, аби не дати йому в писок.

— Виходимо, — просичала.

— А гроші?

— Після закінчення аукціону й вирішення всіх формальностей. То трохи затягнеться.

Не зважаючи на бурчання Мууса, Антея рушила до дверей. Її подражнював чийсь погляд, вона озирнулася крадькома. Жінка. Чорноволоса. Одягнена в чорне та біле. З обсидіановою зіркою в декольте.

Вона відчула дрижаки.

* * *

Антея була права. Формальності трохи затягнулися. Тільки через два дні вони зуміли піти до банку. Філії якогось із ґномських банків, де, як у них усіх, пахло грошима, воском та панелями з червоного дерева.

— До виплати три тисячі триста шістдесят шість крон, — заявив клерк. — Після взяття комісійних банку в розмірі одного відсотка.

— Борсоді— п’ятнадцять, банк— один, — забурчав Нікефор Муус. — Від усього б відсоток брали! Злодій на злодії! Давайте грошву!

— Одну хвилиночку! — стримала його Антея. — Спершу вирішимо наші справи, твою й мою. Комісійні належать і мені. Чотириста крон.

— Стоп-стоп! — крикнув Муус, притягаючи погляди інших клерків та клієнтів банку. — Які такі чотириста? Від Борсоді я отримав ледве три тисячі з дрібницею…

— Згідно з договором, мені належить десять відсотків від суми продажу. Кошти— це твої справи. І тільки тебе стосуються.

— Що ти мені тут…

Антея Дерріс глянула на нього. Цього вистачило. Між Антеєю та її батьком було небагато схожого. Але дивитися Антея вміла так само, як батько. Як Пираль Пратт. Муус під цим поглядом аж скорчився.

—Із суми виплати, — сказала клеркові,— попрошу банківський чек на чотириста крон. Знаю, що банк бере відсоток, я з тим згодна.

— А мою суму готівкою! — магістратський клерк указав на величенький шкіряний ранець, який притягнув із собою. — Привезу додому й добряче сховаю! Ніякі грабіжницькі банки ніяких комісійних із мене брати не стануть!

— Це значна сума. — Клерк встав. — Прошу зачекати.

Виходячи з конторки, клерк на мить відчинив двері до задніх кімнат, але Антея заприсяглася б, що вона бачила чорноволосу жінку, одягнену в чорне та біле.

Відчула дрижаки.

* * *

— Дякую, Мольнаре, — сказала Йеннефер. — Я не забуду тобі цієї послуги.

—І за що ти дякуєш? — усміхнувся Мольнар Джіанкарді.— Що я такого зробив, чим прислужився? Тим, що купив на аукціоні вказаний лот? Платячи за нього грошима з твого рахунку? А може, тим, що я відвернувся, коли ти хвилинку тому кидала закляття? Я відвернувся, бо дивився з вікна на оту посередницю, як вона йшла, погойдучи тим та іншим. На мій смак дамулька, не стану приховувати, хоча за людськими жіночками я й не увиваюся. Чи твоє закляття завдасть… клопотів і їй?

— Ні,— перервала чародійка. — Їй нічого не буде. Вона взяла чек, не золото.

— Ясно. Мечі відьмака, як думаю, забереш відразу? Вони ж для нього…

— Усе, — закінчила Йеннефер. — Він пов’язаний із ними призначенням. Знаю, знаю, авжеж. Він мені говорив. А я навіть почала вірити. Ні, Мольнаре, я сьогодні не стану забирати цих мечів. Нехай залишаться на депозиті. Скоро пришлю за ними когось з уповноважених. Я виїжджаю з Новіграда вже сьогодні.

— Я також. Їду до Третогора, проконтролюю й тамтешній філіал. Потім повертаюся до себе, у Горс Велен.

— Що ж, іще раз дякую. Бувай, ґноме.

— Бувай, чародійко.

Інтерлюдія

Рівно через сто годин

від моменту отримання золота

в банку Джіанкарді в Новіграді

— Тобі сюди заходити заборонено, — сказав викидайло Тарп. — Ти добре про це знаєш. Відійди від сходів.

— А оце ти бачив, хаме? — Нікефор Муус трусонув і забряжчав пузатою сумкою. — Бачив ти в житті стільки золота відразу? Геть із дороги, бо пан сюди йде! Багатий пан! Відійди, селюче!

— Пусти його, Тарпе! — зсередини австерії виплив Феб Равенга. — Я не бажаю тут шуму, гості непокояться. А ти зважай. Раз ти вже мене ошукав, другого разу не буде. Краще тобі цього разу мати чим заплатити, Муус.

— Пане Муус! — Урядник відіпхнув Тарпа. — Пане! Дивися, кому говориш, корчмарю!

— Вина! — крикнув він, уже усівшись за столом. — Найдорожчого, яке маєте!

— Найдорожче, — відізвався метр, — коштує шістдесят крон…

— Буде в мене! Цілий джбан давайте, бігцем!

— Тихіше, — нагадав Равенга. — Тихіше, Муус.

— Не стишуй мене, скнаро! Шахрай! Парвеню! Хто ти такий, аби мене стишувати? Щит золочений, а на халявах— гівно! А гівно завжди гівном буде! Глянь-но сюди! Ти бачив у житті стільки золота відразу? Бачив?

Нікефор Муус сунув руку до ранця, витягнув жменю золотих монет та з розмаху жбурнув їх на стіл.

Монети розбризкалися бурою грязюкою. Розійшовся потворний сморід екскрементів.

Гості австерії «Natura Rerum» зірвалися з місць, побігли до виходу, давлячись та закриваючи носа серветками. Метр зігнувся в блювотному рефлексі. Хтось крикнув, хтось вилаявся. Феб Равенга ані здригнувся. Стояв, наче статуя, схрестивши руки на грудях.

Муус, остовпілий, трусонув головою, вибалушив та протер очі, витріщаючись на смердючу купу на скатертині. Урешті прийшов до тями, потягнувся до ранця. І витягнув руку, повну густої мазі.

— Ти був правий, Муус, — промовив холодним голосом Феб Равенга. — Гівно завжди залишиться гівном. На подвір’я його.

Коли волочили, магістратський урядник навіть не чинив опору, був