Янголятко в кутих черевиках. Книга перша - Генечка Ворзельська

До речі! Про діаманти!

Я запалила новий напис і цим змусила псів гарчати. Але я не могла без нього, адже Місто Великих Вогнів вводить нову моду — додавати волоссю блиску.

Чоловік у смішному костюмі пролетів повз мене, чіпляючись за стіни липкими руками. Пролетів, озирнувся, випустив нову порцію павутиння, тоді підстрибнув та завмер на самому краєчку кам’яного крила.

— Вітаю, — сказав він.

— Здоров, — сказала я.

— Потребуєш допомоги?

— Ні. Хочеш бутерброд?

Він похитав головою, зім'явши свою потішну маску в посмішці, й рванув донизу, випускаючи нове павутиння.

Я бачила фермера та робітника, вони обіймалися на розі вулиць. Я бачила велетня, котрий, пхнувши чиюсь зажирілу болонку, попростував далі разом зі своїм товаришем. Я милувалася молодою жінкою, яка розглядала вітрину з ланцюжками для годинників. Охоронця із зовнішністю царя Соломона. Двох чоловіків за столиком вуличної кав’ярні, заховану в жилетну кишеню половинку монетки.

Я сиділа й дивилася додолу.

Адже це не був пікнік на спині птаха на сорок восьмому поверсі — три тости й сріблястий кавник на невеликому вогні. Я прийшла подивитися на псів. Дикі Пси, чорні шкіри.

Що я знала про них?

Крихітка на сорок восьмому поверсі, редакція на п’ятдесят третьому.

Похмурий редактор покличе репортера і скаже, кинувши на край столу пачку чужих газет:

— Усі пишуть про диких псів.

— Я читав.

— Нам теж слід написати.

— Ви хочете, щоб я…

— Хочу.

Він зійде вниз і свисне таксі. Репортер у старому плащі, у зсунутому на потилицю капелюхові.

— Куди? — спитає таксист.

— За місто.

Крізь тисячу пробок, при світлі сотень реклам у непроникну темряву.

Репортер вийде з машини й озирнеться довкола.

— І про що тут писати?

— Що не так? — спитає таксист.

— Нічого.

Адже він може поїхати і, просидівши ніч за друкарською машинкою, описати псів так, ніби бачив їх насправді:

«Дикі Пси. Що ми знаємо про них? Звідкіля вони прийшли? Чого потребують? Який зі ста тисяч вогнів заманив їх до Міста?

Я бачив їхню зграю. І я вцілів.

Їх багато. Вони величезні. У їхньому подиху клубочиться сніг.

Хто врятується від них? Ніхто. І ніхто не знайде того, хто не врятувався.

Вони приходять щоночі. Вони зникають за мить до світанку.

Де їхній дім? Де вони переховуються?

Ми знаємо лише одне: настане ніч, і вони знову повернуться».

— Непогано, — скаже таксист.

— Непогано, — кивне репортер, і тоді Дикі Пси розплющать очі.

Опусти повіки — і тебе немає. Ти став чорнотою. З’явитися, розплющивши очі. Виказати себе червоним світінням зіниць.

— Вони тут!

Вони будуть скрізь. Десятки десятків Псів.

Вони кинуться на репортера, вони зіб’ють його з ніг. Гоп — і його вже немає.

Таксист додасть газу, його машина зірветься з місця. Але кілька псів наздоженуть її та проб’ють головою скло.

Таксі поверне до тротуару і застигне на ньому, кілька разів погойдавшись.

Уранці знайдуть спорожніле таксі:

— Пси.

— Знову.

Одинадцять осіб загинуть від них цієї ночі.

Газети напишуть: