Злодійка, яка плюнула Фортуні в добре око - Майкл МакКланг

Та-Агот вирушив до воріт, по снігу, що танув, ми пішли за ним. Коли він побачив, що трапилося з його містом, мені здалося, що він ледь не заплакав.

Він повільно крутився, вбираючи очима руйнування. Від нього хвилями виходило почуття втрати і болю.

Наскільки доля ненавидить мене, якщо дозволила, щоб це трапилося.

-- Я нічого не знаю про долю, але трохи знаю про час. Ніщо не триває вічно.

Він глянув на мене, на його бронзовому обличчі похмурий вираз.

Це не так, Амро. Я покажу, що ти помиляєшся. Він вирушив на північ. Ми з Хольгреном пішли за ним. А що ще нам залишалося робити?

Та-Агот поліз на вежу, на яку я сходила тільки вчора… невже минув тільки один день? Ми за ним.

-- Що ти задумав? – запитала я, коли ми підіймалися потрісканими сходами.

Побачите.

-- Якщо це не допоможе нам наздогнати твою сестру, то ми марнуємо час.

Для цього в нас достатньо часу.

-- Доведеться повірити тобі на слово, раз я й гадки не маю, що ти збираєшся робити.

Він не відповів, мовчки продовжував підійматися по сходах. Коли ми вийшли на найвищий поверх, він почав переходити від одного вікна до іншого, дивлячись на труп Тагота.

Тепер він був цілковито вільний від останніх залишків снігу, понуре спустошення, оточене з усіх боків смертельними землями. Тоді, з нетерплячки, що його поле зору обмежене, він зробив жест рукою і голі стіни вежі обвалилися, відкриваючи вільний вид на всі боки. Так насправді, то каміння не впало, воно просто зникло.

Тепер ви побачите. Все, що трапилося, можна повернути. В цьому місці я можу виправити все, що знищив час. Спочатку я вилікую хворобу, що пожирає мої володіння по краях.

Від Тагота, в усіх напрямках, почав віяти вітер. Та-Агота знов вкрило золотисте сяйво, тільки тепер його підхоплював вітер і утворював пульсуючий, мерехтливий вихор з богом посередині. На нас налетів шквальний вітер. Я впала на коліна і вчепилася за край провалля. Хольгрен наслідував мій приклад.

Шторм став таким інтенсивним, що загрожував зірвати нас з вершини вежі. Та-Агот жестикулював, розкинувши широко руки. Вихор світла розійшовся хвилею в усіх напрямках. З потужним грюкотом він налетів на смертельні землі.

Масштаб змін був велетенським, і негайним. Буйна рослинність перетворилася в попіл, який змів залитий світлом вітер. Я й оком не моргнула, як в нього потрапили, померли і розклалися страшно мутовані хижаки.

Все тривало не більше десятка повільних вдихів. Вітер просто стих, а золоте світло погасло. Та-Агот змів рештки смертельних чарів Короля-Чарівника за межі долини, очистив землю навколо міста від зарази. Я глянула на цю заново відкриту територію і побачила обвалене каміння і голу, червону землю. Понурий пейзаж, та мені було приємно дивитися на нього.

Я ще далеко не закінчив. Дивися.

Я глянула в його схожі на зорі очі, тоді назад на червону, кам‘яну пустелю, що була вкрита смертельними землями. Спочатку я нічого не побачила. Тоді краєм ока зауважила якийсь рух, і відчула перші поштовхи. Земля почала вивергати каміння.

Все, що знищили чари Короля-Чарівника, все, що відірвали терплячі пальці часу, я відбудую.

Обтесане каміння летіло в повітрі в заплутаному танку, складаючись в будівлі, вулиці, фонтани, стіни садів, статуї. Пил з роздробленого каміння злітався докупи, як металеві ошурки до магніту, виючим, іржавим штормом закриваючи від нас більшість чарів.

Коли шторм стих, ми вперше за понад тисячу років побачили Тагот у його істинній величі. В мене перехопило подих. Знищені руїни, якими я блукала шість місяців, не передали мені справжню красу міста.

Воно затьмарило Люсерніс чи будь-яке інше велике місто на Драконовому морі. Там, де більшість з них протягом століть зростали хаотично, місто, що зараз знаходилося перед мною, було старанно заплановане, було продумано розташування вулиць, фонтанів і садів. Може якийсь з великих будівничих чи архітекторів, Лохен чи Канікеш, оцінив би і зрозумів його краще, але я усвідомила, що Тагот – це одне ціле. Було заплановано все до останньої деталі, перш ніж поклали перший камінь. Мені було сумно, що не дивлячись на відродження, воно залишалося мертвим містом.

Май терпіння, Амро. Терпіння і віру. Моя робота ще не закінчена. Ти бачиш тільки кістяк.

Першими ожили і забризкали фонтани, коли їхні механізми склалися під землею. Вода плескала на камінь і переливалася у світлі. Тоді по місту почала з‘являтися зелень – здіймалися дерева, по стінах вився плющ і розпускав квітки, в місцях, де мені чогось бракувало, та я не знала чого, вилізли кущі, і пишна трава покотилася по голих ділянках землі несамовитим зеленим потоком, змінюючи головний колір міста з іржаво-червоного на смарагдово-зелений.

-- Як ти це робиш? Я знаю – ти могутній, але…

Це моє місто. Земля і каміння з землі мають колір крові, яку я пролив, щоб створити його і захистити. Воно моє. Навіть час не може знищити його, якщо я цього не захочу.

-- Але в ньому все одно немає життя. Міста існують для того, щоб в них жили. Твої люди вже давно перетворилися в пил.

Він посміхнувся. Для тих, хто втік від катаклізму, я не можу зробити нічого. Для тих, чиє життя забрала Атагос, я не можу зробити нічого. Всіх інших я гойдаю на долоні. Моя кров – це вічне життя. Все, що земля забрала в своє лоно, я можу повернути до світла. Твій ніж, будь ласка.

Я передала йому ніж і він, навіть не здригнувшись, загнав його собі в долоню. Краплини крові, що виступили, він змахнув з вежі.

Прокидайтеся, соньки, бурмотів він, походжаючи по вершині вежі й струшуючи кров у всіх напрямках. Смерть