Злодійка, яка плюнула Фортуні в добре око - Майкл МакКланг

-- Хольгрене.

-- Так.

-- Стань з другого боку. Починай тягнути, як тільки я прорубаю йому груди достатньо, щоб звільнити його. Я не хочу рубати його більше, ніж це необхідно. Тягни за праву руку.

-- Гаразд.

Було простіше думати про нього, як про свиню чи корову, яку потрібно забити. Я не впевнена, що інакше змогла б це зробити, безсмертний він чи ні. Я не надто вразлива, але це буде страшно. Відрубати йому голову, звісно ж, теж було страшним, але це…

-- Підніми ліву руку над головою і витягни праву, щоб Хольгрен міг потягнути за неї.

Я не хотіла випадково відрубати йому руку. Він виконав мій наказ і мені не залишалося нічого іншого, як почати рубати.

Головна різниця між тим, що ти відрубуєш комусь голову і ріжеш його – це крики. Важко кричати, коли твої голосові зв‘язки обрубали разом з шиєю. Коли з твоїх грудей вирізають шматки, то ти можеш кричати цілком непогано, хоча кров з пробитих легенів затікає в горло і рот, і перетворює крики в мокре булькання. А коли ти бог, то можеш кричати прямо в чиїйсь голові, щоб він відчув повний ефект.

Я не могла просто сказати йому, щоб він заткнувся. Я стиснула зуби і рубала його плоть і ребра, звільняючи кривавий шлях, щоб Хольгрен міг стягнути його з прута. Я сподівалася, що він втратить свідомість. Не втратив. Рани Та-Агота заживали з неймовірною швидкістю.

Все звелося до того, що Хольгрен постійно тягнув, а я методично рубала. Справа пішла б трішки гладкіше, якби я здогадалася вирізати плоть бога шматками у вигляді клину, але це прийшло мені в голову вже потім. Тому мені постійно доводилося рубати тіло, що зросталося.

Нарешті Хольгрен сіпнув. Та-Агот безформною, завиваючою купою, впав на залиту кров‘ю підлогу свого храму. Зрошений кров‘ю меч висковзнув з моїх пальців. З металічним ляскотом він впав на кам‘яну підлогу. Я була виснажена. Я почувалася так, немов увесь день тягала сітку, робота, яка мені ніколи не подобалася. Я була заляпана кров‘ю. З позитивних новин, кров була не моя.

Крики Та-Агота почали стихати. Я глянула на Хольгрена, а він глянув на мене, посміхнувся.

-- У тебе вийшло, -- сказав він.

Вільний. Та-Агот встав з підлоги, однією рукою спираючись на вівтар. Навколо нього почало збиратися золотисте сяйво. Я побачила, як завдана мною рана цілковито заростає.

Вільний, повторив він і золотиста аура стала інтенсивнішою. Він простягнув перед себе руки, закинув голову назад і завив. Від його завивання затремтіли стіни. В ньому була безперечна… я б сказала, велич. Я знала, що знаходжуся в присутності чогось могутнього, чогось більшого за мене. Більшого ніж я коли-небудь буду. Я боролася з цим відчуттям, як могла. В мене почали закрадатися сумніви, чи правильно ми вчинили.

Та-Агот почав люто товкти обома кулаками по пруту, що ув‘язнював його стільки років. Спочатку нічого не відбувалося. Тоді прут почав згинатися під його натиском. Та-Агот наніс шквал ударів, руки вкрилися кров‘ю. Нарешті прут тріснув десь за пів метра від вівтаря. Та-Агот вирвав короткий шматок прута з каменя в якому той стирчав і жбурнув у бік сходів.

А ти казав, що його неможливо знищити, магу.

Хольгрен відступив від нього на крок, трохи запізно. Я б відійшла, як тільки почали літати кулаки.

Та-Агот схопив його за грудки і відірвав від землі. Хольгрен навіть не поворухнувся, але я відчула, як навколо нього збирається магія. Що б він там не готував, цього буде замало.

-- Добряче подумай, що ти далі зробиш, Та-Аготе, -- попередила я.

Ви відправили сестру до мого ворога. За це я повинен вбити вас. Але ви звільнили мене від довічних мук. Що мені з вами зробити?

-- Будемо вважати, що ми квити і почнемо з чистої сторінки? Ми не головна твоя проблема, Та-Аготе. Ми хочемо знищити Короля Тіней так само як ти, якщо не більше. Ми твої союзники.

Ворог мого ворога не обов‘язково мій друг.

-- У нас спільна мета, хай тобі чорт. Що трапиться після того, як ми знищимо Короля Тіней, нас зараз не обходить. Ми повинні дістатися до Атагос раніше, ніж вона дістанеться до нього. Чесно кажучи, в нас немає на це все часу.

Та-Агот випустив Хольгрена, який захитався, але не впав, підтримуваний енергією, яку він викликав.

Я розрізняю правду, коли її чую.

-- Добре. Маєш якісь пропозиції, що нам робити далі?

Зараз я піду і вперше за тисячу років погляну на все небо, а не на якусь смужку. З цими словами він пройшов зал, крізь двері й вверх по сходах.

Я глянула на Хольгрена. Він знизав плечима. Ми пішли за Та-Аготом в руїни міста, Хольгрен попереду. Я зупинилася і непомітно підняла шматок прута, який Та-Агот жбурнув у бік сходів, і запхала за пояс під своєю порваною сорочкою. В основному, це був інстинктивний рух. В мене було якесь невиразне, настирливе почуття, що колись він може стати в пригоді.

Скільки всього знищив час, сказав Та-Агот, вийшовши на подвір‘я Табернакля. Сади буяли. На його обличчі з‘явилося щось схоже на шок. А чого він очікував після тисячі років?

-- Боюся, ти ще й половини не бачив, -- сказала я йому. – Почекай, поки не вийдеш в місто. Хоча більшість знищень приховані снігом.

Так. Погода паскудна. Він глянув на небо. Раптово вітер стих і сніг припинив падати. Просто так. Тоді почали розступатися хмари. Пробилося сонце. Я відчула, як підіймається температура.

Я почала розуміти його справжню силу. В мені почала зростати надія, що ми переживемо Короля Тіней, яку стримувало почуття страху