Відьмак. Сезон гроз - Анджей Сапковський
Вона перейшла через місток, річка під ним була каламутною й огидно смерділа, несла тріски, кору та клоччя піни. Містечко Івало, у яке вона увійшла, смерділо, як величезна вигрібна яма, над якою хтось іще й вирішив випікати несвіже м’ясо. Німуе, яка останній тиждень провела серед лук та лісів, почало бракувати повітря. Містечко Івало закінчувало ще один етап на трасі й здавалося їй місцем відпочинку. Але тепер вона знала, що не залишиться тут довше, ніж це буде потрібно. І що в неї не лишиться про Івало добрих спогадів.
На торзі— як завжди— вона збула з рук козуб грибів та лікувальних корінців. Пішло швидко: вона вже встигла набути вправності, знала, на що є попит і до кого підходити з товаром. При обміні удавала дурнувату, дякуючи чому зі збутом проблем не мала: торговки наввипередки спішили обдурити нетяму. Заробляла вона мало, але швидко. А швидкість була важливою.
Єдиним джерелом чистої води тут була криниця на невеличкій площі, і, щоби наповнити фляжку, Німуе довелося відстояти в довгій черзі. Придбання провіанту для подальшого шляху пішло швидше. Зваблена запахом, вона купила на ятці кілька пиріжків із начинкою, яка після більш уважного огляду здалася їй підозрілою. Вона сіла біля молочарні, аби пиріжки ті з’їсти, поки вони хоча б трохи були придатні для їжі без загрози для здоров’я. Бо не було схоже, що в цій стадії вони перебуватимуть досить довго.
Навпроти неї була корчма «Під зеленою…», обірвана вивіска перетворювала назву на загадку й інтелектуальний виклик; Німуе на мить розгубилася в спробах здогадатися, що ж воно, окрім жаби та салату, може виявитися зеленим. Із замислення її вирвала голосна дискусія, яку на східцях корчми вели тутешні бувальці.
— «Пророк Лобода», я ж вам кажу, — виголошував один. — Той бриг із легенд. Судно-привид, що більше ста років як зникло безвісти з усім екіпажем. А потім раз у раз з’являлося на річці, коли мало статися якесь нещастя. З привидами на борту з’являлося, це багато хто бачив. Мовили, що доти марою буде, поки хтось залишки його не знайде. Ну й знайшли нарешті.
— Де?
— У Пригирлі, на стариці, серед боліт, у самому серці трясовини, що оце осушують. Увесь ряскою болотною вкрився. І мохом. А як ті водорості та мохи здерли, то напис показався. «Пророк Лобода».
— А скарби? Скарби знайшли? Скарби там начебто мали бути, у трюмі. Знайшли?
— Грець його зна. Жерці, кажуть, ним зайнялися. Ніби воно реліквія.
— От дурня, — гикнув інший бувалець. — Ви в казки, наче діти, вірите. Знайшли якусь лайбу стару, а вони відразу: корабель-привид, скарби, реліквії. Усе, що я вам скажу, то хрін воно там правда, тіки легенди писак, дурні плітки, бабські казочки. Гей, ти там! Дівчинко! А ти хто? Чия ти?
— Своя власна. — Німуе вже знала, як треба відповідати.
— Волосся відгорни, вухо покажи! Бо на ельфійське насіння ти схожа! А ми ельфійських напівкровок не бажаємо тут!
— Ви мене не займайте, я ж вам нічого не роблю. Та й у дорогу вже рушаю.
— Ха! І куди це?
— До Доріана. — Німуе навчилася також завжди називати тільки наступний етап і ніколи-ніколи не видавати кінцеву мету подорожі, бо це тільки збуджувало шалену веселість.
— Хо-хо! Але шмат дороги в тебе попереду!
— Отож тому я відразу і йду. Лише тільки скажу вам, мосьпанство, що жодних скарбів «Пророк Лобода» не віз, нічого про те легенда не говорить. Судно зникло й перетворилося на привид, бо було прокляте, а капітан його не послухав доброї поради. Відьмак, який там був, радив, аби судно розвернулося, аби не запливало в річні відгалуження, поки він прокляття не зніме. Я про те читала…
— Ще молоко на губах не просохло, — сказав перший із бувальців, — а така вже мудрила. Хату тобі замітати, дівко, за горнятками дивитися та кальсони прати, от що. Знайшлася тут начитана, бачили?
— Відьмак! — пирхнув третій. — Казки, нічого іншого, як казки!
— Якщо ти така мудрагеля, — докинув іще один, — то ти й про наш Сойковий ліс напевне чула. Що, ні? То ми скажемо: у Сойковому лісі щось зле спить. Але що пару років пробуджується, і тоді біда тому, хто по лісі мандрує. А твій шлях, якщо ти й насправді до Доріана йдеш, точнісінько через Сойковий ліс веде.
— А що, там іще якийсь ліс залишився? Ви ж усе навколо витяли, голий схил залишили.
— Диви, яка мудрила, недоросток нахабний. Для того ліс і є, аби його рубати, ні? Що зрубаємо— те зрубаємо, що лишиться— те лишиться. А до Сойкового лісу й лісоруби бояться ходити, отак там страшить. Сама побачиш, як тамтой трапиш. Зі страху в труси напудиш!
— Тоді вже мені краще йти.
«Вирва, Ґуадо, Сібелл, Брюґґе, Кастерфурт, Мортара, Івало, Доріан, Анхор, Горс Велен.
Я Німуе ферх Вледир ап Ґвин.
Я прямую до Горс Велена. До Аретузи, школи чародійок на острові Танедд».
Колись могли ми багато. Могли ми наводити ілюзію чарівних островів, показувати тисячним натовпам драконів, що танцюють у небі. Могли ми створювати видимість величезного війська, що наближається до стін міста, й усі містяни бачили ту армію однаково, аж до деталей екіпіровки та написів на знаменах. Але це були могутні, незрівнянні лиси стародавніх часів, які заплатили за своє чародійство життям. У цілому ж рід наш із тих часів сильно деградував— мабуть, через постійну близькість до людей.
В. Пелевін. Священна книга перевертня
Розділ 15
— Добряче ти нас направив, Буцегарняше! — лютився Явіль Фіш. — Добряче ти нас вплутав! Уже годину ми по відгалуженнях блукаємо! Я про ці багна недобрі речі чув! Тут люди й судна зникають! Де річка? Де фарватер? Чому…
— Заткни, най тебе в дупу, пельку! — нервувався капітан. — Де фарватер, де фарватер! У сраці, ось де! Такий ти мудрий? Прошу, нагода показати себе! Знову розгалуження! Як я маю пливти, ти, мудрило? Вліво, як течія несе? Чи вправо, може, накажеш?
Фіш пирхнув і розвернувся спиною. Буцегарняш схопився за румби штурвала й спрямував шлюп у ліве відгалуження.
Матрос із лотом крикнув. За мить значно голосніше крикнув Кевенард ван Фліт.
— Від берега, Буцегарняше! — заричав Петру Коббін. — Штурвал право на борт! Подалі від берега! Подалі від берега!
— Що там?
