Ритуал - Марина та Сергій Дяченко
Зажерливо ухнувши, зійшлися хвилі. Пара здіймалася вище й вище, і ось відкрилася поверхня моря, і чистий обрій, і сонце.
Кожен воїн, вступаючи в битву, має бути готовий до смерті.
Проте кожен воїн, навіть найвідчайдушніший сміливець, завжди плекає надію лишитися живим.
Коли Арман вирвався з-за скелі й побачив клешні, простягнені до розіп’ятої на скелі жінки…
У бездонних сховках його пам’яті, прапам’яті, що лишилася від предків, гніздився закон життя: хто вступить у бій з нащадком Юкки, приречений. Усі могутні інстинкти негайно наказали Арманові стрімголов тікати; та в цю мить, у цю самісіньку мить, він став непідвладний ні інстинктам, ні здоровому глузду.
Клешні тяглися до Юти.
І тоді він зрозумів, що загинув. Бо породження моря не опоганить Юту навіть дотиком, і жодна волосинка не впаде з її голови, і за це він, Арм-Анн, зараз віддасть життя.
Найвідчайдушніший сміливець іде в бій з надією вижити; дракон, що впав морському чудовиську на голову, здався тому божевільним — схоже, він твердо вирішив умерти в сутичці.
Раптовість і вогонь були вірними союзниками Армана — чудовисько ж бо готувалося до трапези, а не до смертельного двобою. Розгублене й обурене, у ці перші секунди воно зазнало найбільшої шкоди.
Арман нападав і нападав, і не шкодував себе, і зразу забув усі древні настанови про бійцівську доблесть — не доблесть хотілося йому виявити, а скалічити ворога якомога важче. І він палив і кремсав, і розгубленість чудовиська незабаром поступилася перед люттю.
«Непереможний був Сам-Ар, і брав він уже гору, та Юкка, хай одійде в непам’ять його прокляте ім’я, вислизнув підло й захопив у петлі свої Сам-Ара, й потяг у безодню, і згасив полум’я його, і роззброїв його…»
Арман не був непереможний, і нащадок Юкки, мабуть, подолав би його й на поверхні. Подолав би — якби Арман не бився, наче востаннє в житті. А так воно й було.
Удар важкого, тугого, як мокрий канат, мацака обпалив його крило, потім ще й ще; крило обвисло, а клешня захопила лапу, стисла — й тріснула Арманова луска, і від немислимого болю скаламутилася свідомість. Пара здіймалася від киплячого моря, густа, задушлива пара. Рвонувши, Арман дихнув вогнем — засичала, вкриваючись пухирями, горбкувата шкіра чудовиська. Ревіння; Арманові здалося, що шия його зараз зламається, наче суха тріска.
Двоє кілець затягувалися на шиї, ще троє притискали до боків крила, і крила тріщали, ламаючись. Жива удавка стискалась і затягувалась, і Арман надто пізно збагнув, що зараз буде.
Ривок. Туша чудовиська каменем упала на дно, і Арман побачив раптом, як на місці неба зімкнулися хвилі.
Згас вогонь, і чужий світ, стихія, що несе смерть, обступила пораненого дракона. Сонце тут було вже не сонце, а розмите коло на поверхні хвиль, і замість повітря, яким можна дихати, — зграї, табуни дрібнесеньких пухирців, мальовничо блискучих, тугеньких, спрямованих угору, вгору, туди, де сонце й вітер…
«Так загинув могутній Сам-Ар, і пам’ятайте, нащадки…»
А чудовисько провалювалося дедалі глибше, і стискало Армана дедалі сильніше, і крізь іскри, що танцювали в його очах, пробилася раптом проста й безпомічна думка: усе дарма. Утопить і повернеться по Юту.
І тоді з жахом кинулися врозтіч морські жителі. Забилися в мушлі всі, хто мав мушлю; чкурнули геть власники плавців, інші притислися до дна, злившись із ним, ставши його частиною…
Тому, що роззброєний, позбавлений повітря дракон небаченим зусиллям розірвав смертельні обійми й зітнувся з царюючим у своїй стихії морським чудовиськом, і ніколи ще за все своє довге життя нащадок Юкки не стинався в двобої з таким суперником.
Божевільний, навіщо?! Хіба та жертва на скелі варта була його життя? Дракони не можуть дихати під водою, хай би на поверхню рвався, чого ж він, закривавлений, з рваним горлом кидається, нападає відразу справа і зліва, задихається, але б’є, шматує, змикає й розмикає щелепи…
І чудовисько збентежилось, бо йому його життя було надзвичайно дороге. Прокляття, має ж бути межа божевіллю!
З дна здіймалися хмари піску. Обламувалися й крутилися у вирах гілочки коралів; у глибокій-глибокій западині оголився й блиснув зубами людський череп.
Цей божевільний ішов до кінця. Не лють вела його — щось більше, ніж лють, величезне й чудовиську недоступне. І, зрозумівши це, нащадок Юкки уперше в житті злякався.
Не дракона — дракон здихав. Злякався того, що рухало ним. Того, що перетворило страх смерті — святий, всевладний страх — на посміховисько.
І от тоді, збентежений, спантеличений, не бажаючи більше неприємностей, нащадок Юкки відступив, залишивши життя дракона океанові.
Сонце піднялося високо. Минула година, не менше, поки перші сміливці зважились повилазити зі схованок у скелях.
Юта була притомна; очі її байдуже ковзнули по обличчях людей, що несміливо до неї наблизились — і знову вп’ялися в море, затягнуте брижами.
Люди підходили й підходили — серед них селяни та рибалки, каменярі, що прикували Юту до скелі, і навіть офіцери сторожі. Один з них стискав в опущеному кулаці сірий плащ утіклого чаклуна.
Останнім вийшов Остін.
Він брів, провалюючись у пісок, враз постарілий, з запеченими губами. Люди сахалися його, як чумного, як прокаженого — марно він ловив хоч чийсь погляд. Хтось, даючи пройти, плюнув йому під ноги.
— Юто… — сказав Остін, дивно бігаючи очима. — Юто…
Вітер жбурнув пригорщу бризок їй у лице, й великі солоні краплі котилися по щоках, проте очі були сухі. Погляд її не відривався від поверхні моря, котре поглинуло чудовиська й дракона.
Він на дні. Тепер він на дні, й товща води зімкнулася. Під її вагою поховано перетинчасті крила — і хрипкуватий голос, докірливі очі, прохолодні долоні.
Прощавай.
Офіцер сторожі ступнув до Остіна й кинув, майже жбурнув йому сірий чаклунів плащ. Голими руками спробував висмикнути з каменю залізну скобу, що втримувала тонку в кісточці Ютину ногу — не зміг, опустив руки, відійшов, дивлячись у пісок.
— Юто, — промовив Остін й голос його здригнувся, — не вір. Неправда це…
Вона не чула. Перед нею ніби ніхто й не стояв, ніби їх і не було — вона дивилася на море.
— Ну, чого повитріщалися? — верескнув Остін, обертаючись до людей.
Ніхто не глянув у його бік.
— Відв’язувати, чи що… — пробурмотів Остін, схоже, звертаючись сам до себе. — Панове офіцери… Відв’язувати? Чи повернеться?
Короля нагородили такими поглядами, що він знітився, згорбився, зразу став скривджений і жалюгідний. Каменярі повільно, наче через силу, почали знімати ланцюг, протягнутий упоперек Ютиних грудей. Королева була байдужа.
