Крила кольору хмар - Дарунок Корній
А біля ресторану Софію чекала автівка з тонованими вікнами. Звичайний «фольксваген», без викрутасів, сріблястий. Звісно, на номери ніхто не звернув уваги і їх не запам’ятав. Віктор якимось чином отримав запис відеоспостереження з банку, що навпроти. Звідси добре проглядалася вулиця. На відео було видно, як Софія, усміхнена та щаслива, випурхує з нічного клубу, і в той момент, як у полі зору відеокамери з’являється бампер сріблястої автівки, зображення на моніторі, з якого ми проглядали відео, стає темним. Коли зображення стабілізується, ані Софії, ані машини вже нема. Віктор каже, що це все неспроста. Я й сама розумію. Але як то пояснити п’ятирічній дитині? Мама закохалася і про тебе забула?
Безконечні запитання: «Де моя мама? Вона мене лисила? Вона мене не любить? Адоцко, я буду цемна, цесне слово, тільки хай мама велнеться!»
І Віктор, і я заспокоюємо малу, як можемо. Вигадуємо несподіване відрядження. Що таке відрядження, мала Христя вже знає. Бо в декого з діток у садочку тато чи мама час від часу туди вирушають, привозячи малятам гостинці, — завжди це барвисті гарні подарунки. Христя, Богу дякувати, вірить, бо вона ті подарунки бачила та мацала, тому вранці чемно йде в садочок, повертається з нього. Але вночі… Усе шукає маму, плаче та тужить за нею.
Віктор тимчасово переїхав до квартири Софії. Йому швидше, ніж мені, вдається заспокоїти малу. Вона так і засинає, міцно тримаючи його за руку. Він мусив і за власний рахунок відпустку на роботі взяти, бо така халепа. Удень шукає Софію, задіявши всі свої зв’язки і в міліції, і в службі безпеки, вночі пильнує сон Христі.
А вранці зателефонував Антон. Ага, той самий, помічник батечка, і нагадав про 23 вересня та про мою обіцянку обов’язково бути на зібранні сірих янголів. Я ошелешена словом «обов’язково», бо добре пам’ятаю — такого нікому не обіцяла, і раджу йому відправитися під три чорти.
Зазирнула в холодильник. Порожній. Спохопилася, що мушу щось приготувати на вечерю і собі, і Христі, і Віктору. На порожній шлунок геть паскудно думається та й рятувати світ не дуже хочеться. Узяла гроші, сумку та побігла в супермаркет.
І вже коли з повними торбами виповзала з крамниці, мені зателефонували. Я зазвичай не відповідаю на дзвінки з незнайомих номерів, але це був той випадок, коли мусила. А може, це стосується Софії чи Христини! І це таки їх стосувалося. Накаркала, як кажуть. То був дзвінок із приватного номера. Дерев’яний, зовсім не привітний голос повідомив, що коли я хочу повернути Софію живою та неушкодженою, то мушу прийти на те сране зібрання 23-го.
Голос був схожий на голос того мудака з парку. Сказав, що відмовки та коментарі не приймаються. Я не встигла ані послати чувака якнайдалі, бо де гарантії, що в них Софія, ані щось більш-менш в’їдливе промимрити, натомість до мене вже лепетав нажаханий знайомий голос: «Адо, то Софія! Прошу, виконай усі їхні вимоги, бо вони візьмуться за Христю, і ми більше не поба…» Софія не договорила, короткі гудки рвали на шматки розум.
Змішане почуття розгубленості, люті, здивування і легкого драйву заповзало досередини. Я чітко розуміла, що мене хочуть використати. І, схоже, що не тільки мій батько… Але на яке я їм здалася?! Який з мене зиск? Де так званий Втрачений Рай, у якому Валерій начебто ховав другу найважливішу частину колекції, я не знаю, ключа у мене від того сховку теж нема. І що такого вони збираються робити 23 вересня, що я мушу там конче бути? І, зрештою, нафіга комусь викрадати Софію, шантажуючи мене її зникненням? Можна ж було все зробити набагато простіше, наприклад відразу мене викрасти.
Е, голубонько. Певне, що ні! Навіть найтупіші та найпримітивніші в цьому місті створіння знають хоч приблизну історію кончини Валерія Едуардовича, донедавна сірого володаря цього міста. Хіба тебе так легко поцупити? Ти ж трохи божевільна. Уже Едуардович спробував. То що тоді? Виходить, вони мене усі побоюються? Ага, як мавпу з гранатою. Ой, не будуй повітряних замків, дорогенька! Вони просто не знають, що від тебе, скаженої, чекати.
Якщо тип із парку не в батьковій команді, тоді на чиєму він боці? Батько, схоже, не брехав, запевняючи мене, що нікого за мною в парк не посилав. А може, Мечислав придурювався? Бо не став дізнаватися подробиць. «Тобто, виходить, він лишень гарний актор!» — шепоче мій внутрішній голос. І я готова з ним погодитися.
Геть заплуталася. Доведеться-таки піти на ту кляту зустріч сірих, чи як? А якщо проігнорувати всіх, і хай забираються до бісової матері?.. А Софія? А душа бабусі? Той самий внутрішній голос в’їдливо запитує: «Невже ти віриш Мечиславу? Ти ж усе бачила в дзеркалі його очей. Ти бачила сутність його душі. Ти впізнала того чоловіка в капелюсі, котрий убив Ядвігу, чоловіка зі старого, пожовтілого від часу видива».
Так, я все добре пам’ятаю. Так, я впізнала його, і більше не дозволю собою маніпулювати. Ще раз хтось з них зателефонує — відразу пошлю подалі!
Зітхаю, наперед знаючи, що нікуди нікого насправді не пошлю. Це все фігурально. Утуплююся очима в пакети, які досі тримаю в правиці, ліва рука нервово трусить телефоном. Ставлю врешті сумки на землю.
Телефоную Віктору. Той, відвівши малу в садочок, крутився по своїх справах. Коротко переповіла телефонну розмову з викрадачами. Типу, от таким дивним робом Софія майже знайшлася. Попросила чоловіка приїхати. Мені потрібна чиясь дружня підтримка, порада, допомога… Допомога? Ти себе чуєш? Віктор — звичайний банальний чувак, людина, не супермен. Гаразд, може, не зовсім банальний, але точно не святий Юрій Змієборець.
Усередині закипала лють. Чітке розуміння, що мене прагнуть використати в чужій війні, наростало. Хтось знав, що я не втечу і не стану переховуватися. Били в найболючіше місце — в чуйність і людяність. Так, Віктор має рацію.
