Крила кольору хмар - Дарунок Корній

Він бачить, що я вагаюся:

— Обіцяю тобі, доню, що ми разом будемо визволяти ті душі, і ти мені допоможеш, і ти будеш контролювати. Ти ж хочеш допомогти бабусі, правда? Що скажеш?

А може, він не блефує? Зрештою, він також трохи людина, і його народила людська жінка, душа якої зараз у темниці. Можна спробувати. Якщо я буду поруч, він не зважиться просто так, для розваги, вбити чужу душу та визволити бабусину. Чи зважиться?

Він читає мої сумніви, а я розумію, що маю бодай щось відповісти зараз, бо він мені не дасть спокою. Він мій батько, він добре знає, на що я здатна, і здолати його буде важче, аніж Валерія Едуардовича. Він легко може залізти мені в голову. І я знаю: якщо мовчатиму, він це зробить із задоволенням. Запах звіра стає нестерпним.

— Добре, тату. — Говорю якнайспокійніше. — Спробуємо порозумітися. Хоча мені досі ще важко почати тобі вірити, ти ж розумієш?

Він ствердно киває, і запах концентрованої злості на весь світ уже не так дошкуляє.

— Валерій Едуардович хвалився, що там, у його будинку, де я була в заручниках, лишень частина колекції. Решта, раритетні екземпляри тобто, заховані в надійному місці. Тож віднайдені Антоном каталоги, схоже, не брешуть. Щодо надійного місця, Валерій белькотів щось там про завісу з води та Втрачений Рай. Я так нічого і не втямила. І якось тоді не до цього було.

— Молодчинка, Аделаїдочко. Ох, дарма ти не зазирнула в душу того покидька та не зчитала більше. Нам дуже потрібний ключ від дверей до Втраченого Раю. Та це нічого. Пошукаємо в речах Валерки, знайдемо. — Чоловік задоволено потирає руки.

Він мені ще дорікає. От же ж! Я, цілком природно, обурююся:

— Що?! Зазирнути в душу? Хіба я мала на це час?! Я рятувалася, як могла. Чого ж ти сам до Валерія не зайшов якось на чай чи капучіно і не запитав? Ви ж наче колись приятелювали?!

Я не встигаю наговорити йому купу неприємних речей, про які навіть згодом могла пожалкувати, бо мене обриває різкий дзвінок мого телефону. Хапаюся за слухавку. Телефонує Віктор. Голос збентежений і трохи наляканий:

— Адо. Тільки не хвилюйся, люба, гаразд? Але тут таке… Софія не прийшла по Христину. Мені щойно вихователька телефонувала. Забери, будь ласка, малу з садочка. Я поки не можу відлучитися. Робота. Набираю Софію всоте, напевно, — тиша. Спробую зателефонувати до неї на роботу, а якщо не вдасться, то заїду і на місці з’ясовуватиму. Софія не голка, знайдеться.

— Окей. — Мені не хочеться при батькові говорити більше. Навіть називати імені Віктора не стану.

— Я мушу йти. — Кваплюся до дверей. І мені навіть не цікаво, що думає він про мої колючі слова. Бо що він мені винен? Любов? Сірі не вміють любити інших. Нікого, крім себе.

Мечислав хапає мене за руку.

— Щось трапилося, доню? Це випадково не пов’язане з колекцією Валерія? — Ой, матінко рідна. Це ж треба! І знову я не помилилася. «Нікого, крім себе», — повторює моя свідомість, наче мантру.

Сталевий блиск очей, напруження, мов під рентгеном, і такі гарнюні словечка — ложка меду на ранку поверх солі.

— Дитино, мені можеш довіряти. Хто тобі щойно дзвонив?

Тю! Зараз розплачусь. Стоїть, свердлить тебе очиськами, і мусиш сказати правду. Бо ти ж його трохи боїшся, зізнайся собі. Так, він твій батько, але він небезпечний. І точно не друг. У світі янголів кожен сам за себе, тож не дивуйся, що тебе стануть використовувати.

І я кажу правду:

— Ні, таточку, це не стосується колекції. Якось мені зараз не до вимерлих динозаврів. Це стосується твоєї меншої доньки Христинки та її матінки Софії. — А маєш їдке частування на твою ложку меду. — Таки щось трапилося, таточку. Ти маєш слушність. Я маю забрати твою молодшу доньку Христину з дитячого садочка, бо матінка не може.

На слові «твою» робимо масний акцент.

— Тю, татусю! А знаєш, що я подумала?! А може, ти забереш малу Христю з садочка, га? От з одною донькою майже порозумівся, давай тепер з іншою. Гляди, і більш-менш нормальним батьком станеш, і я тобі почну вірити.

— Ну, той… — Він чомусь ніяковіє.

Уявляєте, великий Мечислав Сірий ніяковіє!

Правда, триває це лишень мить, та мені й цього досить і йому теж. Бо він розуміє, що я второпала доволі банальну істину: він не всесильний янгол, він також трохи людина, яка може сполошитися та розчулитися.

Я невимовно тішуся з того, кидаю недбале «па-па» та, поки він не отямився, торкаюся в його свідомості того місця, куди зазирати заборонено. Але я мушу знати правду, для чого йому я. Не знаю, чи він устиг зрозуміти та помітити бодай щось. Це був ефект дзеркала, яким володіла тільки одна істота серед відомих мені янголів. І поки Мечислав мовчить, на додачу кидаю недбало:

— Ще одне, таточку. Наступного разу, коли захочеш мене побачити, просто зателефонуй, а не присилай своїх відморожених сявок. До речі, як того типа з крижаними очима звати?

Він витріщається на мене. Обана. Він справді не розуміє, про що я?

— Як це, Аделаїдо? Кого ти маєш на увазі, дитино? Я по тебе нікого не посилав.

А це вже цікаво. Одним ворогом більше чи одним менше? Ворог мого ворога — мій друг? Так, здається, в одній приказці сказано.

— Та гаразд, таточку. Не парся. Мо’, я не так того чувачка зрозуміла. Бувай ще раз. Не кашляй!

Мечислав силувано розтягує губи у посмішці. Він зараз дуже схожий на неіснуючого себе з фоток, які мені в дитинстві показували бабуся з мамою. Мені не смішно, мені бридко. Струшую з себе його запах і вилітаю з квартири, добряче гепнувши дверима.

Збігаю сходами вниз. Зупиняюся різко біля вікна, між другим та третім поверхами, притулюю лоба до брудної шиби. Байдуже. Це не найгірший варіант, щоб остудити голову. Забагато всього зараз трапилося. Я мушу розібратися в тому видиві, яке щойно побачила в батьковому дзеркалі. Я мушу дізнатися, що то за тип мене підкараулював у парку. Я мушу знати, для чого Мечиславу впіймані, закладені душі янголів та людей із загубленої колекції Валерки, бо в самаритянство чоловіка, як і в його батьківську любов до мене, не вірю. Я маю з’ясувати, де зараз Софія, бо, хоч вона і не ідеальна мати, та, порівняно з батечком, просто Мати Тереза…

***

А Софія таки пропала, зникла, розчинилася,