Обитель героїв - Генрі Лайон Олді

— Куди? — сторопіла Анрі.

Барон в'їдливо примружився:

— Туди, де балдахін на стовпчиках. І колихання гардин. У дім Рудольфа Штернблада, капітана лейб-варти. Тато Сатирос — старе прізвисько Руді, ще з кавалергардских часів.

— Я з вами!

— Справді? А що, цілком… Цимбал просив дотримуватись конспірації. Ну, це щодо луни поцілунків. Ви в змозі забезпечити личини?

— На мій розсуд? — уточнила Анрі.

— На ваш.

* * *

— Ваше почуття гумору, пані, просто вражає! — насилу вимовив барон.

Із дзеркала, поквапом заклятого для відбиття личин, на вишуканого аристократа здивовано витріщався неголений матрос запійного вигляду. Сизий ніс багрянів свіжою подряпиною, ліве око відтіняв розкішний синець. Вігіла ще раз оглянула створену для квіза личину — й залишилася задоволена. Крім чудової пики, їй особливо вдалися ручиська-граблі з мозолями та обкусаними нігтями. Жалобна облямівка залягла під кожним нігтем, здатним усю цирульню довести до серцевого нападу. На місці службового стигмата красувалася наколка: морський змій любовно оповив синій якір.

По суті, його світлість сам нарвався, запропонувавши скоротити шлях. У прокураторській криптограмі значилося: з’явитися терміново і не привертаючи уваги (ключове слово «знемогла» з посиленням «вся»). На кареті, хоч одягнися в личини, як цибулина в лушпиння, потай до будинку Штернблада не під’їдеш. Для «покрову трьох плащів» немає часу; «сліпу пляму» таких розмірів, щоб на карету вистачило, добу плести треба. Отже — пішки, під ефемерами, зліпленими нашвидкуруч.

Через порт.

Отут і спливла у пам’яті розмова із цвинтарним сторожем:

— Візник такий… довгий. У береті. З бумбомом. Ага, моряцький бумбом. Шерстю назовні…

Традиційний берет матроса з яскраво-червоним «бумбомом» і красувався зараз на маківці Конрада. Крім берета, вбрання морського вовка становили блуза-косоворотка, густо залита вином, чорні штани до колін, драні панчохи та черевики з високими халявами. Перука перетворилась на натуральну косицю «а-ля щурячий хвіст». Шпага — на абордажну шаблю. І найголовніше — матрос виявився на голову вищим за справжнього фон Шмуца, світлість вочевидь непокоїться через низький зріст.

— Однак, колего, ви й себе не пожаліли!

Барон перестав вивчати свій новий екстер’єр і звернув увагу на супутницю. Улещена компліментом Анрі зробила кніксен. Милуйтеся, не шкода. Хто спокуситься на п’янчугу-морячка? Витончена куртизанка із кварталу Червоних Троянд, що цитує напам’ять «Юності чесне верцадло, або Приписи до житейського поводження»? Доступна Сестра, майстриня крутити пустотливим хвостом леопардиці? Весела Вдова? Летюча миша з костюмованих вертепів?

Ні й ще раз ні.

Морячків любимо ми, чесні шлюшки.

Губки полум’яніють «бутоном розпусти». На щоках — розсип дешевих блискіток. Оченята підведені томливою зеленню, локон пристрасті спадає на вузенький лоб. Вузьке чоло в жінок — головна ознака краси, якщо вірити трубадурам. Груди двома динями-спокусницями норовлять вистрибнути з декольте. Все життя мріяла про коров’яче вим’я. Різнобарв’я спідниць, запилюжених по низу; на цікавому місці — зворушливе сердечко з атласу. І оболок парфумів, навмисно для кавалера: шавлія, клементин і лаванда на тлі зеленого лимона.

Подобається, любчику?

Вийшовши із цирульні, Анрі наклала на віслюка личину карликового мандрила й тицьнула повідець баронові в руку. Гіббус личиною залишився незадоволений, обурено форкаючи: виходило, що мавпочка-ефемер корчила сміховинні гримаси.

Порт зустрів їх оглушливим лементом чайок, веселою лайкою вантажників, скрипом дерев’яних настилів і тупотом черевиків. Мимоволі роздуваючи ніздрі, вігіла із задоволенням вдихала свіжий запах моря, солі й водоростей. Душок тухлої риби трохи псував чарівно-романтичний букет. Біля пристані розвантажувався куценький барк «Улюбленець вітрів». З палуби «Улюбленця», що мав ліцензію на контрабанду, несли тюки з гаджамадськими прянощами. «Імбир, куркума, бедренець, купир, чабер, кінамум…» — визначила Анрі за ароматами, що пливли у повітрі. Біля пірсу, що далеко вигнався в море, готували до відплиття патрульний фрегат «Мантикора». Команда мурахами повзала по вантах, напинала вітрила. Унизу, на юті, про щось сперечалися капітан і заклинач погоди.

«Удачі, тезко!» — подумки побажала Анрі.

Незабаром Конрад звернув геть від берега та причалів — у лабіринт вузьких коридорів між доними стінами складів. У вігіли закралися сумніви щодо «короткого шляху», але склади раптом розбіглися, відкрили втоптаний «пентакль». Звідси в різні боки вели п’ять променів-проходів — але аж ніяк не проблема вибору змусила квіза рвучко зупинитися.

Лютий демон втрапив у пастку жалюгідного шептія — ось що нагадала Анрі ця картина. Оскільки в «пентаклі» перебували й інші дійові особи, окрім демона.

— …друге шкандибало відпанахаєм!

— Ти шо, ва-а-ащє на весь декаляж припух?! Доля де, Лyпач?!

— Згинь, психот! Сам ти Лупач шконцаний!

— Ага, я фуцир Лупач! А ти, значить, галюц паранойний?

— Гвоздило я! Геть макітру скнюкало?!

Калічений гевал, притулившись до стіни, марно намагався вгамувати ватагу опонентів. Ліву ногу гевала прикрашав брудний лубок. Лупач, Гвоздило чи як там звали каліку, спирався на костур, роздумуючи: а чи не пустити його в хід не за призначенням?

Навряд чи це врятувало б кривого. Оточували бідолаху дуже конкретні добродії з дуже конкретними намірами. Такі від костура не позадкують. Одного юного покидька з розпухлим вухом Анрі впізнала. Це в нього стряпчий відібрав кулю-обсервер у тупику.

А барон, схоже, впізнав не тільки вухатого.

І геть-чисто забув про личину.

— Ти чому не у в’язниці, Місюр… тьху ти, Мішель… Моргель?! Я кого питаю?!

Запитання громом пролунало з вуст здоровила-матроса і застало всю зграю зненацька.

— Зігнали з бана, пливун, — промимрив здоровань, оторопіло розглядаючи нахабного морячка. — В стусани. Ківер задвинув: кумар, мов, братки-ятрогени, по кривій матці буцера штопанули. Шканду скльоцали, костур дали, казьонний…

Вігіла сподівалася, що барон щось розуміє в цій тарабарщині.

— Ти шо на толчку фрустриш, архетип? — отямився горбоносий красень із сережкою в вусі. — Тони в льожку зі своєю шльондрою! Нє, шльондру лиши, а сам тони, із чучалом фетишним…

— Зашибісь. Сундук! Пливун у масть фрустрить. Це ж дране холеро, братва! Лупача сморчки штопанули…

— Не Лупач я!

— Здинь, корч! Штопанули, забанили і внахльост зігнали з бана ні за риб’ячий хрін? Кривий буран хурделить! Не вірю!

— Схрючився Лупач! Сморчкам підмахує!

— Та не Лупач я!

— Так ти ж сам нащас задвинув: сморчки тебе відбанили ні за раз! Валюгу на дишель, не хаврюк ти після цього?!

— А нехай пливун нам булькне: з якого церебра він про Лупатого сурмить?!

— Колись, макрель! На клапті розпанахаєм!

Анрі засумувала. Вона все-таки мантиса, а не бойовий маг; нехай і зі спецпідготовкою. На арешт-семінарах вігілів «точили» під силове захоплення чарівників, а ніяк не вуличних бандитів. Одне діло чужу волшбу спіраллю завертати, інше — своєю волшбою від дрючка відмахуватися. Буває, що дрючок куди моторніший виявляється. Двох-трьох сповиєш, а четвертий з-за рогу, навідліг, упоперек витонченого закляття вульгарним кілком…

Що скажете, ваша світлосте?

Світлість сказала: