Обитель героїв - Генрі Лайон Олді

Для створення екрана долоням Анрі довелося ненадовго полишити ванночки. Знехтувавши жахом у очах цирульників, вражених святотатством, вігіла намацала сегрегат-волокна флогістону й легкими пасами сплела їх у тканину. Прикинула на око розташування дзеркал у цирульні, дмухнула й закрила вітрилом обидва крісла. Тепер прапорці та дозорні дзвіночки…

Усе. Готово.

— Говоріть спокійно, бароне. Захочете дати вказівки нігтяреві чи стригунцеві — будь ласка. Все, що спрямовано назовні, екран пропустить.

— Спритно, — квіз гмикнув з очевидним схваленням. — Гаразд, давайте до справи. Повідомляю, що мене відсторонили від розслідування як близького родича.

— Я знаю, — кивнула вігіла.

І звернулася до нігтяря:

— Мені, люб’язний, «посмішку авгура». Основний лак — «чайна троянда».

— Пречудовий вибір, пані!

Нігтяр дістав флакон із зіллям для зняття старого лаку: земляний жир, пом’якшений мигдальною олією із цілющим екстрактом алое і ягід дружинника падучого.

— Серкіс попередив? — буркнув барон.

До фон Шмуца поспішав другий нігтяр, подзенькуючи моторошним інструментарієм. Анрі здригнулася, віддаючи данину героїчному баронові. Бути тут завсідником — все одно що бути за свої гроші завсідником катівні. Сама вона заздалегідь подбала про оформлення зустрічі як службової з оплатою зі спецкоштів казначейства Трибуналу.

Якщо його світлість гарно поводитиметься, і йому сплатимо.

— Ні. Один випадковий знайомий.

— Цікаві у вас випадкові знайомі… Усе бачать, усе знають… Тепер офіційно слідством займаєтеся ви й тільки ви, пані. А я — вільний стрілець, перебуваю у відпустці до виклику. Насолоджуюся теплом «Обителі героїв», де познайомився з дивовижним панством…

Барон простяг цирульнику праву руку, і нігтяр соколом упав на здобич.

* * *

Екран Великого Німого, крім охоронних властивостей, мав ще одну, побічну. Кожен зі співрозмовників міг за бажання сприймати розповідь — або навіть ряд думок іншого як ланцюжок рухомих чорно-білих картин. При цьому звук зникав, а короткий конспект мови біг по нижньому краю екрана в супроводі музики — іноді тривожної, іноді комічної. Так і зараз: на тлі бравурних акордів вступу до Чотирнадцятої симфонії Брамвеля, всупереч трудягам-нігтярам, рушили в дорогу стомлені пілігрими-слова:

«Орден Зорі. Ідеали Добра і Зла, Світла й Темряви. Але ідеаліст, що засів у Цитаделі, вирішив бути послідовним до кінця. У природі чистого Зла — порушувати будь-які закони, брехати, зраджувати, бити в спину. Хіба Чорний Аспід не повинен без вагань втілювати в життя ці ідеали?!»

Над текстом змінюються примарні обличчя, схожі на лаковані маски театру імперсонаторів. Одноока карга: отаманша ватаги розбійників. Приємний дідок: лікар із провінції. Кош Малой, рудий ласун. Марія Форзац: шрам вузького рота зрісся навіки. Ще один старий: широкі криси чорного капелюха над одутлим, пухким обличчям. Таких дідусів, напевно, вирощують у підвалі, ховаючи від променів сонця. Маски розташовуються віялом: розклад карт в руках вправного шулера.

Перед Анрі — родичі квесторів у повному складі. Великий з’їзд патріархів. Віяло складається, поринає в глибину; перед очима постає аркуш паперу.

«Доводжу до Вашого відома, що Ваш [2]… помічений у таємних зустрічах із членами Найвищої Ради некромантів сумнозвісного Чуриха. Гадаю, про цю обставину…»

Там, у глибині, віяло на мить розгортається ще раз, дозволяючи маскам родичів у свою чергу ознайомитися з листом. Супиться карга, безгучно ворушить губами Кош, обидва старі однаково кліпають; у рисах Марії Форзац — рішучість дорослої жінки, що зазнала на своєму віку чимало. Витримавши паузу, аркуш і віяло тануть у повітрі. Екран Великого Німого тремтить, узявшись брижами — так силкується заговорити справжній німий — і починає рухатися.

Нова версія Конрада фон Шмуца.

Молочна завіса огорнула береги озера Тітікурамба на кордоні між Чуриською долиною та Чорно-Білим Майоратом. Туман білястими пасмами повзе над водою. Туман штурмує підніжжя Курамбских скель, що затуляють три похмурі вежі Чуриха. Туман поглинув заливні луки з боку Майорату. Здається, озеро простяглося до самої Цитаделі.

Симфонія Брамвеля переходить у лиховісно-нервову увертюру Річарда Ваґахада до опери «Темні води». З туману виникають два човни: ідуть назустріч один одному, зближуються. В обох — однакові постаті в чорних плащах з гостроверхими каптурами.

Лицарі Зорі Вечірньої? Припустимо. Але якщо в другому човні — некроти, то уявлення барона про господарів Чуриха помилкові. Некроманти, особливо члени Найвищої Ради, не одягаються, як балаганні лиходії. Навпаки, вони віддають перевагу світлим тонам і вільному покрою вбрання. Облич не приховують, особливо під дурнуватими каптурами. Гаразд, квізу цей промах можна вибачити.

Зі смоляної води виринають білі крижини-слова:

«По руках, Аспіде. Квестори зникнуть».

«Плата?»

«Трупи. Тіла квесторів — гідний куш…»

Анрі втручається. Тіла тілами, але для Чуриха напевно є речі важливіші, аніж найкращі у світі небіжчики. Думки вігіли вриваються в уявний діалог двома репліками:

«Ми вимагаємо вільного доступу до Омфалоса».

«Згода. Пуп Землі залишиться в межах Майорату, але вас допустять до нього…»

Зображення дедалі більше мерехтить, береться смугами й зникає. Миготять дивовижні зиґзаґи, різнокутні зірки, хвости рун і букви трьох алфавітів. Це нігтяр про щось запитав Анрі, а барон відволікся. Важко тримати екран у цирульні, де стільки дзеркал…

— Який лак воліє пані для накладення «посмішки»?

— «Міраж».

— Чудове поєднання! Дозвольте вашу ручку…

«Змова? Але подальші контакти Чуриха з наміченими жертвами… Доброзичливець з підкидними листами…»

«На місці чурихців я б теж спершу ввійшов у довіру до лицарів Ранкової Зорі. Пообіцяв би допомогу, призначив зустріч. Щоб застати зненацька…»

Екран струшується мокрим собакою. Перехрестя трьох доріг. Зі стовпа-вказівника щириться череп песиголовця. Вітер похмуро зриває з пологих пагорбів серпанок вапняного пилу, несучи ці жмути вдалину. Заступаючи диск чорного сонця, скачуть шість білих вершників. Квестори нагадують кочових тролів-сніговиків з почту Крижаної Імператриці. Назустріч пішки йде Найвища Рада Чуриха. В усіх — довжелезні ціпки з набалдашниками у формі сов і гарпій. У барона багата фантазія, думає Анрі. Думає тихо, щоб фон Шмуц не почув.

«Що ви хочете запропонувати нам, володарі могил, маги смерті?»

«Допомогу у квесті».

«Яку саме?»

«Закляття масового враження. Поліморфні артефакти. Різне».

З конкретикою у квіза поганенько. Поліморфізм артефактів — мрія теоретиків. Гаразд, проїхали. Чимось та підкупили молодих ідеалістів.

«Чому — нам?»

«Експериментальні розробки. Потрібні польові випробування в реальних бойових умовах. Серед вас є наш колега. Це зближує».

«Нам треба порадитися».

«Гаразд. Ми знаємо, де вас знайти».

Подібні діалоги — часті гості в аматорських п’єсках і геройських сагах для простолюду. Відчувається небайдужість барона до белетристики. Він і сам, мабуть, пописує: рипить пером у тиші, поза службою, ведучи доблесного квізитора Одимантія Блискучого від однієї перемоги до іншої…

Не ваша справа, пані, думає барон ображеним тоном. Звольте не відволікатися.

Наступні п’ять хвилин картинки на екрані