Гобіт, або Туди і звідти - Джон Рональд Руел Толкін
— Ну що, живий ти чи мертвий? — спитав Більбо доволі гостро. Напевно, він забув, що сам принаймні раз добре поїв, на відміну від ґномів, а також міг вільно рухати руками та ногами, не кажучи вже про змогу дихати на повні груди. — То ти на волі чи ні? Якщо хочеш їсти і якщо ця дурна пригода ще тобі не набридла – зрештою, вона таки твоя, а не моя, – тобі слід поплескати себе руками, розтерти ноги і спробувати допомогти мені повитягати інших, доки ще є час!
Звісно, Торін розумів, що Більбо має рацію, тож, іще трішки постогнавши, підвівся на ноги і сяк-так допоміг гобітові. Вовтузячись поночі в холодній воді, вони з великими труднощами та морокою розшукували потрібні діжки. На стукіт і гукання відізвалося тільки шестеро ґномів. їх розпакували і допомогли їм дістатися до берега, де вони посідали чи полягали, щось бурмочучи та стогнучи. Мокрі, переколошкані та зсудомлені, вони ледве могли усвідомити, що вже вільні, й належно подякувати за це.
Двалінові та Балінові дісталося найбільше – їх навіть годі було просити допомагати іншим. Біфур і Бофур були не такі потовчені та сухіші за всіх, але вони полягали, не бажаючи й пальцем поворухнути. Зате Філі та Кілі, молоді (як на ґномів) і особливо ретельно запаковані в маленькі барильця та добре обмощені соломою, вилізли на білий світ більш-менш бадьорими, відбувшись лишень синцем-двома та затерплими ногами, які швидко відійшли.
— Сподіваюсь, я більше ніколи не нюхатиму яблук! — заявив Філі. — Моє барило геть ними пропахло. Постійно відчувати яблучний дух, коли тобі важко поворухнутися, холодно і нудить од голоду, – від цього можна здуріти. Зараз я здатен їсти будь-що на світі, аж поки наїмся, – але тільки не яблука!
Нарешті, за добровільною допомогою Філі та Кілі, Торін і Більбо познаходили й повитягали з діжок решту компанії. Бідолашний товстун Бомбур або спав, або був непритомний, а Дорі, Норі, Орі, Оїн і Ґлоїн наковталися води і здавалися напівмертвими – всіх їх, безпорадних, довелося поодинці перенести на берег.
— Ну от! Ми знову разом! — сказав Торін. — І гадаю, нам слід подякувати нашій щасливій зорі та панові Торбину. Я певен, він має на це право, хоча мені б хотілося, щоб він улаштував нам зручнішу мандрівку. Втім – усі ми ще раз щиро до ваших послуг, пане Торби-не! Поза сумнівом, наша вдячність посилиться, коли ми поїмо та відновимо сили. А тим часом – що далі?
— Пропоную податися в Озерне Місто, — відповів Більбо. — Що ж іще?
Нічого іншого, звісно, й не могло бути запропоновано, – тож, полишивши решту, Торін, Філі, Кілі та гобіт рушили берегом до великого мосту. До нього була приставлена сторожа, але вартувала вона не дуже пильно, бо в цьому вже давно не було потреби. Якщо не зважати на поодинокі сварки з Лісовими ельфами щодо річкового мита, то мешканці міста були з ними друзями. Ніхто інший поблизу не мешкав, а дехто з молодших городян відверто висловлював сумніви, що в Горі живе якийсь дракон, і сміявся з бабунь і стариганів, котрі запевняли, ніби замолоду бачили, як він пролітав у небі. З огляду на це не дивно, що вартові пиячили собі та реготали біля вогнища в хатинці й не чули ні як випаковувалися ґноми, ні як наблизилося четверо розвідників. Сторожа страшенно здивувалася, коли у дверях з’явився Торін Дубощит.
— Хто ви такий, і чого вам треба? — закричали вони, схопившись на ноги й намацуючи зброю.
— Торін, син Траїна, внук Трора, Король під Горою! — прорік ґном гучним голосом, – він і виглядав, як король, незважаючи на обшарпану одежу і заяложений каптур. На його шиї та поясі мерехтіло золото, його очі були темні та глибокі. — Я повернувся. Я хочу бачити Правителя вашого міста!
Вартові страшенно захвилювалися. Хто дурніший, вибіг із хатинки, ніби сподіваючись, що Гора серед ночі зазолотиться і води озера відразу стануть жовтими. Наперед виступив їхній капітан:
— А це хто такі? — спитав він, показуючи на Філі, Кілі та Більбо.
— Сини моєї сестри, — відповів Торін, — Філі та Кілі з племені Даріна, а також пан Торбин, який прибув з нами із Заходу.
— Якщо ви прийшли з миром, то складіть зброю! — звелів капітан.
— Ми беззбройні, — відказав Торін, і то була чиста правда: ножі в них відібрали Лісові ельфи, і славний меч Оркріст – теж. Тільки у Більбо був його кинджал, схований, як завжди, але він нічого про це не сказав. — Зброя нам непотрібна – нам, хто нарешті вертається у свої володіння, як було провіщено за давнини. Та ми б і не змогли битися зі стількома. Відведіть нас до вашого Правителя!
— Він на бенкеті, — відрубав капітан.
— Тим паче відведіть! — вибухнув Філі, якого брала нетерплячка від цих церемоній. — Ми підтоптались і зголодніли після довгої дороги – із нами хворі супутники. Тож покваптесь, і більше ні слова – інакше ваш Правитель покарає вас.
— Гаразд, ходіть за мною, — скорився капітан і в супроводі шістьох людей повів їх мостом і через браму – на міський ярмарковий майдан. Власне, то було широке тихе плесо, оточене високими палями, на яких були зведені найбільші в місті будинки, та довгим дерев’яним причалом із багатьма східцями й містками, які вели до води. В одному великому палаці (то була ратуша) сяяло багато вогнів і лунав голосний гомін. Вони ввійшли у двері й зупинилися, кліпаючи очима від яскравого світла і розглядаючи довгі столи, за якими сиділо багато народу.
— Я Торін, син Траїна, внук Трора, Король під Горою! — голосно гукнув із дверей Торін, перш ніж капітан устиг щось сказати.
Усі підхопилися на ноги. Правитель міста зіскочив зі свого великого крісла. Але ніхто не був здивований більше за ельфів-плотарів, котрі сиділи в дальньому кінці зали. Протиснувшись до Правителевого столу, вони закричали:
— Це полонені нашого короля, втікачі, ґноми-волоцюги, про яких не скажеш жодного доброго слова, – вони тиняються лісами й чіпляються до ельфів!
— Це правда? —
