Гобіт, або Туди і звідти - Джон Рональд Руел Толкін

РОЗДІЛ X

ГОСТИННИЙ ПРИЙОМ

Доки вони пливли, день усе яснішав і теплішав. Через певний час річка обігнула крутий виступ берега, що вималювався ліворуч. Біля його кам’янистого підніжжя, що нагадувало приморські скелі, вода вирувала і пінилася. Зненацька виступ зник з очей. Береги понижчали. Дерев не стало. І Більбо побачив такий краєвид: перед ним широко розкинулася низина, густо помережана струмочками, які відділилися від ріки, – сотнями звивистих ручаїв, а де-не-де вода стояла у болотах і затонах, поцяткованих острівцями. І все ж посередині з неослабною силою котила хвилі могутня ріка. А ген удалині, ввігнавшись темною вершиною в розірвану хмару, бовваніла Гора! Її найближчих сусідок із північного сходу та спадистих відног не було видно. Вона здіймалася сама-самісінька і дивилася понад болотами на ліс. Самотня Гора! Більбо подолав довгу путь і багато пригод, аби побачити Гору, – а тепер її вигляд йому щонайменше не сподобався.

Підслухавши розмову плотарів і стуливши докупи уривки відомостей, які в ній проскочили, він швидко збагнув, як йому пощастило, що він узагалі побачив Гору – навіть іздалеку. Хай яке тоскне і прикре було його становище (не кажучи вже про стан бідолашних ґномів у діжках), Більбо виявився щасливішим, аніж гадав. Розмова точилася навколо торгівлі на водних шляхах і пожвавлення руху на ріці, відколи дороги зі Сходу до Морок-лісу знелюдніли чи взагалі зникли, – а ще навколо суперечок між озерними людьми й Лісовими ельфами щодо утримання Лісової та її берегів у належному стані. Ці землі дуже змінилися від тих часів, коли в Горі мешкали ґноми, – часів, які в пам’яті більшості людей стали тепер сивою давниною. Багато змінилося навіть за кілька останніх років – відтоді, як Ґандальф востаннє отримав звідси новини. Через великі повені та дощі ріка розлилася, раз чи двічі був землетрус (у цьому дехто був схильний звинувачувати дракона – згадували про нього переважно з прокляттям, зловісно киваючи у бік Гори). Болота і трясовини дедалі розросталися. Стежки зникли, і багато мандрівників, піших та кінних, котрі намагалися розшукати шляхи через болота, – зникло теж. Лісова дорога ельфів, якою, за порадою Беорна, скористалися ґноми, на східному краї лісу занепала; і тільки річка ще залишалася безпечним шляхом від окраїн Морок-лісу на півночі до передгірних рівнин, – до того ж її охороняв король Лісових ельфів.

Як бачите, Більбо натрапив на єдину на той час путню дорогу. Трусячись верхи на діжці, пан Торбин трохи заспокоївся б, якби дізнався, що вістки про їхнє становище вже докотилися до Ґандальфа і вельми його стривожили – та що він саме завершував інші свої справи (про них тут не йтиметься) і готувався вирушити на пошуки Торіна та його супутників. Але Більбо цього не знав.

Усе, що він знав, – це те, що ріка, здається, не матиме кінця-краю, що він голодний і що в нього паскудний нежить, а ще йому не подобалось, як Гора, наближаючись, ніби насуплюється й погрожує йому. Втім, згодом ріка повернула трохи південніше і Гора знову відступила, – а надвечір береги нарешті стали кам’янистими, ріка зібрала всі свої поплутані рукави в єдиний глибокий і стрімкий потік, – і плоти помчали з шаленою швидкістю.

Сонце вже сіло, коли Лісова, знову крутнувшись, повернула на схід і влилась у Довге Озеро. Обабіч широкого гирла здіймалися скелі, підніжжя яких було всіяне рінню. Довге Озеро! Більбо думав, що лише в морі буває стільки води. Озеро було таке велике, що його протилежний берег здавався далекою вузенькою смужкою, і таке довге, що його північного краю, оберненого до Гори, взагалі не було видно. Лише з мап Більбо знав, що вдалині, де вже мерехтять зорі Великого Воза, від міста Долу збігає річка Бистриця, наповнюючи вдвох із Лісовою Довге Озеро, на місці якого раніше, напевно, була велика і глибока скеляста долина. На південному боці озера води обох річок стрімко збігали високими водоспадами і мчали далі, поспішаючи до незнаних країв. У вечірній тиші шум водоспадів нагадував віддалений рев.

Неподалік від гирла Лісової було дивне поселення, про яке Більбо довідався з розмов ельфів у королівських льохах. Його збудували не на березі (хоч і там стояло кілька хатинок), а просто на воді, біля скелястого мису, який захищав його від гирлових нуртів, утворюючи затишну затоку. Великий дерев’яний міст вів туди, де на палях із дебелих стовбурів розташувалося жваве дерев’яне місто – не місто ельфів, а місто людей, котрі все ще наважувалися селитись тут, мало не біля самого підніжжя драконової Гори. Городяни й досі благоденствували завдяки торгівлі: крам доправляли рікою з півдня, а від водоспадів везли суходолом. Але у славні старі часи, коли багатів і процвітав Північний Діл, він був іще заможнішим і могутнішим, а по ріці ходила ціла флотилія човнів: одні – з золотом, інші – з озброєними воїнами, – і точилися війни та вершилися подвиги, які стали тепер легендою. Зігнилі опори старого міста ще можна було побачити на узбережжі в посуху, коли спадала вода.

Але люди мало що про те пам’ятали, хоча дехто й досі співав старих пісень про ґномів – гірських королів, про Трора і Траїна з племені Даріна, про напад Дракона та про падіння володарів Долу. Дехто також співав про те, що одного дня Трор і Траїн повернуться, і тоді з гірських брам ріками потече золото, а цілий край сповнять нові пісні та веселощі. Але ця приваблива легенда не мала великого впливу на щоденні справи городян.

***

Щойно в місті побачили пліт, зв’язаний із діжок, як від паль відпливли човни і з них загукали до стернових. Ті кинули канати, човнярі налягли на весла – і невдовзі пліт перетягнули з бистрини за високий мис у невеличку затоку Озерного Міста. Причалили діжки біля мосту, неподалік од берега. Незабаром із півдня надійдуть люди і деякі кадуби заберуть, а деякі наповнять різним принесеним ними крамом, щоб доправити його вгору за течією до палацу Лісових ельфів. Наразі ж барила залишили на воді, а ельфи-плотарі та човнярі пішли бенкетувати до Озерного.

Ну й здивувалися б вони, якби побачили, що коїлося на узбережжі після їхнього відходу, коли споночіло. Передусім Більбо перерізав мотузку на одній із діжок, підштовхнув її до берега і зняв покришку. Почулися стогони, і звідти виповз цілковито нещасний ґном. У його заяложеній бороді позаплутувалася волога солома, тіло було потовчене