Місто заклиначів дощу - Томас Тімайєр

Макс із величезним зусиллям підняв ногу й поставив її на вузький карниз. При цьому жменя щебеню й пилу посипалася вниз. Він прослідкував поглядом за польотом камінців, аж поки вони зникли в тумані прірви, і його занудило.

— А тепер просто зробіть це, — почув він позаду себе Волкріс. — У нас не так багато часу. І що довше ми простовбичимо тут, то вища ймовірність, що нас побачать. Наберіться духу і вперед!

Немов для того, щоб підкріпити свої слова дією, міс Стоун злегка потягнула кінець мотузки, яка, немов пуповина, з’єднувала її і редактора.

— Не квапте мене, — огризнувся Макс. — Для початку мені потрібно трохи звикнути до висоти. Зрештою, не щодня співробітникам «Ґлобал Експлорер» доводиться дертися по скелях на висоті трьох кілометрів!

— Не треба дивитися вниз. Краще уважніше дивіться собі під ноги, — пролунало ззаду. — Цього буде цілком досить. Ну ж бо, вперед!

Макс набрався духу і зосередився на кам’яному карнизі. На вигляд він був досить надійним, якщо не брати до уваги кількох тріщин, через які легко можна було просто переступити. Граніт — міцна порода і витримує значну вагу. Півметрової ширини уступу цілком досить, щоб зберігати рівновагу.

У дитинстві він легко балансував на колоді, чому допомагало розвинене відчуття рівноваги. Перешкоди, перед якими його друзі пасували, здавалися йому нікчемними. Правда, тоді до землі було зовсім близько, хоча в уяві вони з товаришами долали запаморочливі прірви й бурхливі водоспади. Той, хто зривався, вважався загиблим і вибував із гри.

Макс зітхнув. Хто б міг подумати, що ця дитяча забава одного разу обернеться для нього реальністю.

На додачу до всіх інших лих, здійнявся вітер. Він надимав його куртку, кидав пилом в очі, куйовдив волосся. Ні про що не думати, переконував себе Макс, зосередитися на ділянці карниза зо два метри попереду — і все. Це єдине, що цієї хвилини має тебе хвилювати. Перший крок, як відомо, найважчий…

Ці слова він невпинно повторював у думці, а сам, притиснувшись спиною до кам’яної стіни і чіпляючись за найменші виступи, повільно просувався вузьким виступом. Приблизно так, боком, рухаються по піску після відпливу краби. Головним недоліком такого способу була потреба весь час дивитися ліворуч. Від цього терпла шия і крутило між лопатками.

Зрештою він оглянувся і з подивом побачив, що подолав уже більш як п’ятдесят метрів.

— У вас чудово виходить, — підбадьорила його Волкріс, яка легко йшла по карнизу за два кроки позаду. — Бачите он той кущик? Це наша мета.

Цієї миті високо вгорі пролунав пронизливий крик.

Подібного звуку Максу ніколи не доводилося чути. Високий, пронизливий, повний сатанинської злості. Від нього буквально волосся ставало диба.

Крик пролунав ще двічі, і його відлуння зникло в прірві. Здавалося, навіть вітер затаїв дух. Макс повів очима навколо.

— Боже, що то було? — з жахом запитав він.

— Хто завгодно, тільки не людина, — відповіла Волкріс. — Тварина, але така, про яку я уявлення не маю. А я багато що побачила, повірте на слово.

— Мені здалося, що ця тварюка незадоволена нашим вторгненням на її територію.

— Боюся, все якраз навпаки. — Волкріс невідривно стежила за стіною обриву над їхніми головами. — Якщо я не помиляюся, ми з вами зараз посідаємо перший рядок у її сьогоднішньому меню.

Дуже повільно, щоб не втратити рівновагу, жінка витягла з кобури на стегні кольт.

— Уперед, — скомандувала вона. — Хутко забираймося звідси!

Макс тим часом намагався не дати паніці взяти над собою гору. Тільки не втратити концентрацію, умовляв він себе. Один неправильний крок, один необережний рух — і довгий політ униз. Жахливе становище. Бездонна прірва внизу і невідомий ворог угорі — гірше не придумаєш.

Але коли скреготливий виск пролунав уже ближче в супроводі іншого, скрипучого і ритмічно повторюваного звуку, йому довелося змінити свою думку.

Неприємний запах ударив у ніздрі Максові. Чи це обман відчуттів, чи тут справді пахне часником? Здасться, йому вже доводилося чути цей запах, коли він нахилився над останками величезної мертвої комахи на покинутій стоянці Гумбольдтової експедиції.

Макс Пеппер знову обернувся до супутниці — і його очі розширилися від жаху. У променях східного сонця ззаду до них наближалася страхітлива шестинога істота…

…Людина-птах поволі підвелася з колін і випросталася. Вона знову розкинула руки й опустила голову, немов у глибокій задумливості.

— Що ти йому сказала? — самими губами шепнув Оскар.

— Сама точно не знаю, — відповіла Шарлотта. — Він почав цитувати одну дуже стародавню поему. Сільвія Амарон переказувала мені всю цю історію ще в інтернаті. Правду кажучи, я зрозуміла тільки наполовину. Йдеться в ній про боротьбу сил сонця і вітру. Про сонячну королеву, яка мандрує морями, поволі розтрачуючи свої життєві сили. І лише з останніх двох рядків я зрозуміла, звідки цей текст, і подумала, що, можливо, не станеться нічого поганого, коли я теж прочитаю кілька рядків.

Вона збентежено усміхнулася, немов вибачаючись.

— Схоже, ти попала в десятку, — посміхнувся Оскар.

— Поживемо — побачимо, — відповіла Шарлотта.

Жрець розв’язав торочки на підборідді і зняв свою маску. Під нею виявилося обличчя дуже літньої і навченої життям людини з кирпатим, трохи плескатим носом і жвавими темно-карими очима. Широкий рот із тонкими губами склався в легку усмішку. Це обличчя було цілковитою протилежністю масці, що вселяла жах.

— Інті к’анчай, — сказав жрець, показуючи на волосся дівчини. — Інті к’анчай…

Гумбольдт здивовано поглянув на Шарлотту.

— Що це означає?

— Я думаю, він має на увазі колір мого волосся, — пояснила вона. — Ці слова можна перекласти як «сонячне світло».

— Ти певна?