Місто заклиначів дощу - Томас Тімайєр

— Це було б дуже люб’язно з вашого боку, — з уклоном сказав Гумбольдт.

Жрець двічі плеснув у долоні. З мороку з’явився слуга, вислухав розпорядження свого пана і пішов.

— Запитайте про Вілму, — шепнув Оскар ученому, але Юпан якимсь чином теж зрозумів зміст питання.

— Ця маленька пташка? Вона дивовижно нагадує нанду, які живуть на рівнині на схід від наших гір. Але серед них немає таких, як вона…

Він піднявся до клітки, що стояла на підвищенні біля трону, і відчинив дверцята. Звідти спочатку з’явився дзьоб, потім випірнула невелика довгодзьоба голівка. Очі-намистинки недовірливо вивчали обстановку — і тут Вілма помітила тих, кого вважала своєю родиною. Кулею вилетівши з клітки, вона кинулася до них і почала присідати у вітанні і кланятися, а потім підставила Оскарові спину, щоб той її погладив.

Жрець із цікавістю спостерігав за цією сценою.

— Це особлива честь, — заслужити довіру птаха, — нарешті сказав він. — Для нас ці істоти священні, незалежно від того, ширяють у небесах чи розгулюють по землі. Доглядайте її як слід, і вона принесе вам щастя.

У цю мить у дальньому кінці залу прочинилися двері. До приміщення увійшли двоє воїнів, між якими йшов високий чоловік. Волосся його відросло і звисало патлами до плечей, у бороді блищала сивина, а лице було втомленим і байдужим. Одягнений він був у потерту вельветову куртку, сині штани з грубої бавовняної тканини і стоптані важкі черевики. Як тільки він помітив у напівтемряві обличчя чотирьох європейців, його очі розширилися від подиву.

Жрець-птах подав непомітний знак, і воїни тієї ж хвилини звільнили чоловіка від тонких ланцюгів, що сковували його руки і ноги. Потім йому дозволили підійти.

— Ти — Гаррі Босуелл! — низький голос Гумбольдта прокотився луною під склепінням храму.

Чоловік кинув похмурий погляд на охорону, зробив крок уперед і підвів голову.

— Я вас знаю? — запитав він.

Гумбольдт добродушно посміхнувся.

— Подивися на мене трохи краще, Гаррі. Часу, справді, минуло чимало. Дев’ять років тому в Катманду. Пам’ятаєш ту експедицію?

Босуелл провів долонею по обличчю, пригадуючи. Його губи заворушилися, і раптом немов струм пронизав усе його тіло.

— Гумбольдте! — вигукнув він. — Що ти тут робиш? Як ви всі сюди потрапили? Я не розумію…

Гумбольдт ступив до Босуелла і опустив обидві руки на плечі чоловікові. Потім він витягнув із внутрішньої кишені фотографічну пластину. Її поверхня заблищала в світлі смолоскипів, як щире золото.

— Ми тут для того, щоб забрати тебе, Гаррі. Ти вільний!

Фотограф повільно простягнув руку, взяв із рук ученого пластину й повернув під потрібним кутом до світла. Пальці його затремтіли. А коли він знову обернувся до них, Оскар помітив, що на очах його блищали сльози.

Знадобилося чимало часу, щоб розповісти в’язневі про їхню мандрівку, повну пригод, поштовхом до якої стала знята Босуеллом, а потім загублена ним пластина.

Фотограф із подивом почув про надприродні здібності Елізи, завдяки яким було знайдено вхід на Небесну стежку, а також реготав до сліз, дізнавшись про те, як їм вдалося обвести круг пальця жадібного сеньйора Альвареса. У Босуелла з цим чиновником були свої порахунки — його превосходительство пограбував фотографа у такий самий спосіб.

Гумбольдт уже готувався розповісти Гаррі про сутичку з велетенською комахою, коли в храмі почулися схвильовані голоси. Багато воїнів узялися відчиняти величезні, окуті міддю стулки парадного входу до храму. Потім до них підійшов жрець-птах, уклонився і мовив кілька слів. «Нам час, — долинуло з лінгафона, — всі жителі міста зібралися, щоб вітати вас. Чи не бажаєте піти за мною?»

— Чи не бажаємо ми? — трохи не підстрибнув Гумбольдт. — Ще й як бажаємо! Нізащо в світі я не погоджуся пропустити таке видовище. Ходімо ж, друзі мої! Для розповідей у нас ще знайдеться час.

Парадна брама храму почала рухатися. Знадобилося не менше трьох воїнів на кожну стулку, щоб упоратися з такою вагою. Нарешті брама відчинилась, і денне світло увірвалося до зали й осяяло обличчя мандрівців.

Гумбольдт кинув погляд на своїх супутників.

Еліза, вірна помічниця, що супроводжувала його всюди. Шарлотта, в чиїх жилах тече така сама схильна до авантюр кров, як і в його власних. Оскар, хлопчина, який дуже схожий на нього самого в ранній юності, хоча й не підозрює про це. Тільки завдяки їхній підтримці та мужності експедиція досягла мети. І якщо лише кілька хвилин тому Гумбольдт добродушно підсміювався над сльозами Босуелла, зараз його переповнювали найглибші почуття.

Жрець — птах Юпан виступив наперед, велично розкинув руки і проголосив:

— Жадані гості, ласкаво просимо до Ксі’мал!

Гумбольдт підбадьорливо кивнув друзям і попростував за жерцем туди, звідки вже доносився суцільний гомін голосів.

Перед його поглядом відкрилася простора площа, вся запруджена людьми. Тисячі очей були спрямовані на нього, на старих і молодих обличчях відбилися мудрість і краса високорозвиненої стародавньої цивілізації. Більшість із тих, хто зібрався на площі, по-святковому розмалювали свої обличчя, а їхнє вбрання було традиційним для індіанців Південної Америки. Просторий одяг із льону й бавовни, майстерно витканий і розшитий. На головах багатьох городян красувалося пташине пір’я, а в деяких були прикріплені до лопаток цілі крила. Безперечно, образ птаха був центральним символом цієї невідомої культури, що зовсім не дивно для народу, який побудував своє місто, подібно до гнізда кондора, на неприступній скелі.

Гумбольдт ковзав поглядом по натовпу. Мабуть, звістка про чужоземців поширилася із швидкістю степової пожежі, і на площу прибували й прибувати жінки, чоловіки, діти та підлітки, пишно виряджена знать і ремісники, селяни, наймити, воїни… Неозоре скупчення людей, зріст яких ледве