Місто заклиначів дощу - Томас Тімайєр

— Шарлотто! Елізо! Пане Гумбольдт! Ви тут? — загукав Оскар.

— Еге-гей! Я тут!.. — донеслася відповідь, супроводжувана стогонами і лайкою. — Чорт би вас узяв, хіба так поводяться з гостями? Адже ми прийшли до вас із миром!

У Оскара трохи відлягло від серця. Принаймні, тепер він не сам.

Пролунав різкий горловий вигук, і вся процесія почала рухатись. Їх знову поспішно несли через усе місто, але цього разу шлях виявився коротший. Не минуло й п’яти хвилин, як носії зупинилися.

Навколо зашепотіли голоси, почулося скрипіння дверних завіс, і Оскар із невиразною тривогою зрозумів, що їх занесли до приміщення. У повітрі запахло димом спалюваних ароматичних смол. Запах був такий густий, шо підліток закашлявся, і лише через деякий час його легені трохи звикли до задушливої атмосфери. Їх опустили додолу, звільнили руки і ноги й ослабили зашморги мішків на головах. Потім кроки віддалилися.

Оскар почекав хвилину-другу, а потім скинув із голови мішок і роззирнувся.

— Ми самі, — прошепотів він, звертаючись до друзів. — Можна зняти мішки!

Він допоміг їм звільнитися від «головних уборів». На лобі Гумбольдта красувалася чимала ґуля, яку він дістав у сутичці, але жінки виявилися цілі і непошкоджені. Проте все їхнє майно пропало — залишився тільки той одяг, що був на них. Вілми також не було, і лишалося сподіватися, що їхня маленька подружка вціліла і никає десь у навколишніх горах.

Зал, у якому вони були, здавався величезним. Світло смолоскипів відкидало на стіни химерні тіні. Через отвори в даху до приміщення проникали стовпи сонячних променів, у них синіми пасмами клубочився дим курильниць. Висоту банеподібного склепіння, що спиралося на безліч різьблених колон, визначити було неможливо. Підлога складалася зі складного переплетення стебел бамбука, забарвлених у різні кольори, її вкривали строкаті килими, виткані з вовни лами або альпаки.

У центрі залу було чимале підвищення у вигляді ступінчастої піраміди. На її вершині розташовувалися два невеликі, але дуже давні з вигляду обеліски, покриті вяззю таємничих символів. Між ними стояв величезний різьблений трон, на якому, — тут у Оскарж перехопило дух — виднілася чиясь постать.

То була людина-птах, неймовірно схожа на охоронні статуї на межі володінь заклиначів дощу, але значно меншого зросту! Над гачкуватим носом дзьобом світилися два холодні жовті ока. Істота нахилилася вперед, спираючись на дуже гарну, прикрашену золотом і коштовними каменями патерицю. Праворуч від неї стояла невелика клітка, яка здалася Оскарові знайомою. Звідти несподівано донісся неголосний писк.

— Дивіться, — прошепотів він, показуючи на клітку, — там Вілма!

— Тихше, — так само пошепки відгукнувся Гумбольдт. — Зараз не час турбуватися про Вілму!

Вчений підняв угору руки у вітальному жесті і ступив до трону. Ту ж мить приміщення, що здавалося безлюдним, наповнилося рухом. Із потайних ніш і затемнених кутків з’явилися постаті охоронців, їхні списи й алебарди, потрапляючи в сонячні промені, похмуро поблискували. Почувся звук натягуваних тятив могутніх луків.

Щира усмішка застигла на Гумбольдтовому обличчі.

— Добре, добре, умовили, — пробурмотів він, відступаючи назад. — Але спробувати все-таки треба було…

«Ось воно, — уїдливо подумав Оскар, — багатолітня практика встановлення контактів із незнайомими племенами в дії. Що ж тепер буде?» — запитав він себе.

Людина-птах піднялася і, у свою чергу, широко простягла руки.

— Сінчик мунаскайкуна! Вамра ньїст’акуналлай! — промовив він.

Його дзвінкий голос відбився від стін і заповнив усю залу. Позаду полонених почувся шепіт, і охоронці відступили в тінь. Жрець-птах опустив руки і рушив уперед. Довгий шлейф із пір’я тягнувся за ним, коли він сходив униз сходинками підвищення.

Тільки зараз Оскар зрозумів, до чого продумано влаштовано освітлення в цьому приміщенні. Отвори в склепінні розташовувалися так, що жрець весь час був «під прицілом» сонячних променів. Від цього виникало враження, що його постать мерехтить і ніби розчиняється в потоках світла. У той самий час весь інший простір залу потопав у мороці. Кожен, хто вперше потрапив сюди, неминуче мав побачити в істоті, що сиділа на троні, посланця небес, ангела чи щось подібне. Завдяки такому освітленню жрець здавався набагато вищим, ніж був насправді. І лише коли він опинився за кілька кроків від них, Оскар переконався, що людина-птах ледве дістає маківкою йому до підборіддя.

Жрець вимовляв кожне слово співучо, немов читав псалом.

Співаючи і стрясаючи повітря заклинаннями, він почав обходити навколо тісної групки полонених, але, опинившись позаду Шарлотти, раптом зупинився. З-під щільного одіяння, зшитого з пір’я, показалися дві смугляві зморщені руки. Вони потягнулися до волосся дівчини й почали розпрямляти його, укладаючи в якусь подобу віяла. Шишкуваті пальці ніжно погладжували волосся, що вилискувало в світлі смолоскипів щирим золотом.

— Імарайку кунан тута, — шепотів жрець. — Муспайнійпі янанхані лакі футіллататакмі…

Шарлотта стояла не рухаючись. Але на останньому слові жерця дівчина ледве помітно повернула голову і сказала:

— Місквінійпірі рікуні.

Людина-птах видала уривистий горловий крик. Швидкими кроками вона обійшла навколо полонених, як і раніше не зводячи очей із Шарлотти. Коли вона зупинилася перед нею, її дзьоб майже торкнувся обличчя дівчини.

— Інті, майллік Тайтанчикта?

Дівчина кивнула:

— Йана к’ушиньїнпі пакаската.

Жрець відсахнувся. Останні слова Шарлотти подіяли вражаюче. Спочатку він завмер, немов соляний стовп, а потім укляк перед нею.

Перший крок — завжди найважчий.

Цією життєвою мудрістю батько напучував семилітнього Макса Пеппера, вперше виряджаючи його до школи. Бог