Козацький оберіг - Дмитро Білий
— Ну добре, йди, — змилостивився вартовий, — та передай панові Зенону від мене вітання. Скажи, що його ліки моїй дружині дуже допомогли.
— Обов’язково передам! — крикнув Данька і швидше побіг подалі від непривітних вартових.
Хлопець розглядав вивіски на майстернях, аж тут побачив будинок, над дверима якого висіла дошка із криво намальованою широкою колбою, під якою палав вогонь, і написом: «Кепська доля, поганий сон? Вам допоможе алхімік Зенон».
Данько навіть зніяковів від такого поважного напису, трохи поміркував про свою долю, почухав потилицю і, нарешті наважившись, постукав у двері тяжким бронзовим кільцем. Кільце тримала в пащі бронзова голова лева, що прикрашала вхід.
Почулися швидкі кроки, двері зарипіли й відчинилися. Спочатку в обличчя Данька дихнуло гострими запахами якихось загадкових речовин, а вже потім він побачив високого чоловіка з рудою бородою в дивному довгополому халаті, пропаленому в кількох місцях та вкритому жовтими й чорними плямами. Його борода була розпатлана, один вус стирчав угору, а другий опускався вниз, на носі блимали темним склом круглі окуляри.
— Доброго ранку! — промовив Данько й чомусь простягнув чоловікові глечик.
— Дякую, — відповів чоловік і взяв глечик.
Наступила мовчанка. Чоловік зніяковіло роздивлявся глек, намагаючись зрозуміти, нащо він йому потрібен, а Данько все ніяк не міг вирішити, з чого почати розмову.
— А ви і є алхімік Зенон? — нарешті наважився спитати Данько.
Чоловік виструнчився, кивнув головою і гордо промовив.
— Доктор алхімії та астрології Зенон Радипус до ваших послуг, шановний.
— А я Данько із Готського замку, — не менш гонорово сказав хлопець і теж поштиво схилив голову, — у мене є до вас одна справа, тільки на вулиці про неї я з вами розмовляти не можу.
— Прошу, прошу, заходь, — алхімік Зенон широким рухом руки запросив хлопця до свого будинку.
Данько зайшов у темний коридор, просякнутий гострими запахами хімічних речовин, старих книг та їдких випарів. Спотикаючись об якісь скрині, перекинуті стільці, мідні чани та кам’яні чаші, Данько пройшов за алхіміком до невеличкої кімнати, яку ледь освітлювало сонце через слюдяне вікно під стелею. Кімната була переповнена чудернацькими речами. Посередині стояв широкий стіл, завалений товстенними книгами із жовтими товстими сторінками, пергаментними зшитками, між якими стояли жовтий людський череп та опудало великої сови. Майже півкімнати займало кілька глобусів на широких дерев’яних підставках, уздовж стін висіли гравюри із загадковими малюнками й мапи із зображеннями далеких земель та зоряного неба.
Хлопець підняв очі й побачив, що прямо над ним зі стелі звисає опудало велетенського крокодила. Зрозуміло, що в Данька залишилися не дуже приємні спогади про крокодилів, тому він вирішив не гаяти часу й відразу перейти до справи.
Тим часом алхімік Зенон сів у рипуче крісло і вперся поглядом у хлопця. Але як він не намагався надати своїм очам суворого й таємничого виразу, вони залишалися добрими і привітними.
— Чим можу допомогти? — нарешті статечно запитав алхімік.
Данько підійшов до нього, таємниче озирнувся навколо й показав Печать Зберігачів. Алхімік аж підстрибнув на місці, взяв Печать і почав її уважно роздивлятися через велику лупу.
Данько мовчав. Алхімік Зенон підніс Печать до віконця, ще раз уважно розглянув її і, зітхнувши, повернув хлопцеві.
— Звідки вона в тебе? — запитав він Данька.
— Мене відправив до вас майстер Богдан. Він попрохав, щоб ви переправили мене до майстра Ореста, який живе в Чорному лісі.
— Так майстер Богдан ще живий? — радісно вигукнув алхімік.
Данько згадав криваву пляму, що розплилася навколо батька, коли той впав у море, але відігнав подалі цей спогад і впевнено відповів:
— Так, живий, передавав вам вітання.
— От і добре, а то я чув, що він потрапив до в’язниці якогось ординського чаклуна… Значить живий і на волі, — задоволено промовив алхімік, відкинувшись у кріслі. — У буремні часи ти сюди потрапив, хлопче, зараз майстри усіх русинських цехів нашого вільного міста об’єдналися й вимагають надати їм такі ж привілеї, як німецьким і польським цехам. Тож у Львові зараз неспокійно. А тут ще, кажуть, до міста приїхав інквізитор на прохання міських райців. Кажуть, що буде розслідувати випадки чаклунства, через яке почалася страшна посуха. Та ще люди з міських околиць почали зникати. Подейкують, це справа рук упирів. До того ж, магістр Бенедикт Луціус повернувся, втративши все своє воїнство в наддніпрянських степах.
При згадці імені страшного магістра Данько зблід і, намагаючись не видати свого хвилювання, запитав:
— Так цей магістр зараз у Львові?
— Ні, він мешкає у своєму маєтку в горах. Замок цей йому вдалося підступно захопити після смерті одного славного лицаря, що походив зі старовинного роду князів Галицько-Волинського королівства. Магістр підробив заповіт, і тепер він є опікуном єдиної спадкоємиці всіх скарбів цього роду, доньки князя — Ярини. Щоправда, чув я, що зараз магістр Луціус збирає нове військо і його наразі в маєтку немає.
— А що сталося з княгинею Яриною? — запитав схвильований Данько.
— Магістр возив її до якогось замку в Наддніпрянщині, разом з нею нещодавно й повернувся. Тепер вона знаходиться в маєтку. Нещасна дівчина, що й сказати… Слухай, Даньку, ти можеш мені на пару місяців позичити Печать? Я впевнений, що з її допомогою нарешті зможу створити філософський камінь.
Але Данькові було не до філософського каменю.
— Пізніше, пане Зеноне. Кажуть, у нас зовсім мало часу залишилося, то може ми якомога швидше відправимося до Чорного лісу?
— Гаразд, — трохи розчаровано сказав алхімік, — відправимося завтра вранці, але мені треба закінчити одну роботу. Мій учень отримав звістку, що його мати захворіла, і поніс їй ліки від мене. Може ти допоможеш мені замість нього? А тепер слід поснідати, виглядаєш ти якимсь виснаженим.
Данько не заперечував ні щодо сніданку, ні щодо пропозиції допомогти алхімікові. Він дійсно давно вже відчував бажання попоїсти, а перспектива побачити, якими ж химородними справами займається алхімік Зенон, повністю захопила його.
Алхімік тим часом приніс молока, налитого у глек, який йому подарував Данько, паляницю й мед, розчистив місце на столі, постелив рушник і поклав на нього страви. Зловивши зніяковілий погляд хлопця, він переставив череп на підвіконня, укрите товстим шаром пилу.
Тут вже Данько не примусив себе вдруге запрошувати і з великим задоволенням приступив до поглинання шматків хліба, помащених медом, запиваючи їх молоком.
Вони трохи перепочили, алхімік розпитував Данька про особливості Печаті, і навіть хотів помастити її якимось підозрілим розчином, щоб перевірити, з якого металу її виготовлено, але Данько переконав його, що ризикувати Печаттю не варто. Зрештою алхімік підвівся, змахнув крихти з бороди і спитав:
— Ну що, хлопче, до роботи?
Данько кивнув
