Козацький оберіг - Дмитро Білий

Інквізитор замовк і, узявши в руки глек, що залишився на столі після сніданку, допив з нього залишки молока.

— Але ми добре знаємо княгиню Ярину. Вона хороша християнка й навряд її можна запідозрити в таких провинах, — почав говорити алхімік Зенон, — і для чого я потрібен вам у цій справі?

Чоловік у сутані сплеснув руками:

— Тому ви й потрібні, що княгиня Ярина і весь її рід мають надзвичайно добру репутацію та користуються великою повагою з боку мешканців міста Лева та навколишніх сіл. Тому ви, як людина місцева й добре обізнана з усякими таємницями чародійства, повинні взяти участь у нашому розслідуванні. З одного боку, ви зможете допомогти нам виявити ознаки чаклунства в маєтку княгині Ярини, а з іншого, участь такої поважної людини як ви в цьому ділі покаже, що ми його ведемо абсолютно безсторонньо й виключно для безпеки місцевого люду.

— Але в мене зараз дуже багато справ! — спробував відмовитися пан алхімік.

— Нічого, — байдуже майнув рукою інквізитор, — ваші справи почекають, тим більше я впевнений, що слідство довго не триватиме. І я впевнений, що ви не хочете посваритися зі Святою Інквізицією, чи не так?

Промовивши ці слова, інквізитор з погрозливою посмішкою втупився своїми безжальними очима в алхіміка Зенона.

«Казав же я панові Зенону, що треба негайно до Чорного лісу вирушати!» — із розпачем подумав Данько, відчуваючи, що справи набувають небезпечних обертів.

— Так ви згодні допомогти нашій справі? — єхидно запитав алхіміка інквізитор.

Той повільно опустив голову на знак згоди.

— Ось і добре, — чоловік у сутані потер долоні, і цей жест чомусь дуже не сподобався Данькові, — я піду до Ратуші залагодити деякі справи у магістраті, а ви тим часом збирайтеся. Через годину вирушаємо.

Інквізитор підвівся, махнув на прощання рукою й підійшов до дверей. Біля них він озирнувся і сказав:

— Тут, на вулиці, неспокійно, здається, цехи ваших русинів збираються з’ясувати, хто має право на привілеї у вашому місті. Тому я задля вашої безпеки наказав поставити біля будинку кількох охоронців із тих, які прибули зі мною. До скорої зустрічі.

Інквізитор злегка кинув головою й вийшов на вулицю. Данько побачив трьох латників у сталевих панцирах, які похмуро стовбичили біля будинку алхіміка.

Коли за інквізитором закрилися двері, Данько розгублено запитав:

— Хто це, пане Зеноне?

Той похмуро помовчав і промовив:

— Це інквізитор Густав, страшна людина. Я його добре знаю ще з тих часів, коли навчався алхімії у Празі. Скільки він невинних людей загубив, яких звинувачували у єресі та чародійстві!

— І він може княгиню Ярину погубити? — з острахом спитав Данько.

Пан Зенон тяжко опустився у крісло:

— Я ніколи не чув, щоб хтось міг врятуватись від нього.

Глава 3. Княжий маєток

Алхімік розгублено перебирав свої зшитки та інструменти.

— Треба збиратися, — невесело сказав він, — але що із собою взяти?

Біля вхідних дверей почулися голоси, і алхімік визирнув у вікно — кілька кремезних здорованів про щось сперечалися з латниками біля будинку.

— Пропустіть їх! — крикнув латникам пан Зенон. Ті неохоче пропустили двох здорованів у довгих фартухах.

— Вітаємо тебе, пане Зеноне! — вклонилися здоровані, коли зайшли до дверей. Їхні широкі плечі, здавалося, зайняли відразу півкімнати.

— Ну що, готове наше замовлення? — запитав один з них.

— Так, пане Любомире, — відповів алхімік, — мазь для цеху кожум’як знаходиться в моїй лабораторії. Данько, покажи її пану цехмістру.

Через хвилину кожум’яки повернулися, тягнучи кам’яну чашу.

— А що з вами трапилося, пане алхіміку? І чого це біля вашого будинку товчуться ці три зайди-латники? — запитав цехмістер.

Алхімік сумним голосом розповів про візит інквізитора і про його пропозицію, від якої аж ніяк не можна було відмовитись.

— От халепа, — ревонув цехмістер, — батько княгині стільки нашому Львівському братству допомагав, та й сама княгиня славиться своїм вмінням людей лікувати. Стільки добра зробила! Не було б у нас цієї колотнечі з німецькими цехами, то ми б показали цьому інквізиторові, що Львів є вільне місто, й нема чого зі своєю клятою інквізицією лізти!

Алхімік понуро розвів руками. Кожум’яки сунули йому кошіль з грошима, який алхімік байдуже кинув на стіл, попрощалися й вийшли з будинку.

— Пане Зеноне, — запитав Данько, — а майстер Орест далеко від маєтку княгині живе?

— Маєток знаходиться біля самого Чорного лісу. Будемо сподіватися, що ми зможемо допомогти княгині, а від неї відправимося до майстра Ореста.

Данько кивнув головою. Алхімік тим часом пішов до лабораторії збирати інструменти у дорожню торбу.

— Ти залишайся у фартуху, — наказав він Данькові — щоб інквізитор і далі думав, що ти мій учень. Та ось, візьми капелюх, щоб ти зовсім був схожий на городянина.

Данько нерішуче покрутив у руках чудернацький капелюх і нерішуче натягнув на голову.

Через деякий час біля будинку алхіміка під’їхав візок, запряжений двома кіньми. Візок супроводжувало з десяток добре озброєних вершників, між якими Данько помітив інквізитора Густава, який поважно їхав на віслюку.

— Ну ось, — із тугою в голосі промовив пан Зенон, — це по наші душі гайвороння злетілося.

Данько зітхнув, вони вийшли з будинку й сіли на візок. Інквізитор махнув рукою, і зловісна кавалькада вирушила до міської брами. Мешканці Руської вулиці проводжали їх похмурими поглядами. Здавалося, всі вже провідали про зловісну мету інквізитора.

Через деякий час вони виїхали з міста, проминули околиці та приміські садиби і поїхали широким шляхом, що пролягав між селянськими ланами.

Данько спробував зручніше вмоститися й оперся спиною на лантух, що лежав у візку. Але якісь залізяки, що, виявляється, були в мішку, боляче вперлися в його спину. Данько здивовано помацав лантух руками. Інквізитор, який їхав поруч з візком, помітив здивування хлопця і криво посміхнувся:

— Це «інструменти правди». Вони на випадок, якщо запідозрений не захоче зізнатися відразу.

Данько відсунувся від зловісного лантуха. Інквізитор розсміявся і, звернувшись до алхіміка, сказав:

— Не турбуйтеся за ваш час, ви добре знаєте, що ще ніхто з тих, кого я допитував, довго не опиралися. Так що скоро приступите до своїх справ.

Обличчя пана Зенона зблідло ще більше, і він нахилив голову. Данько був втомлений безсонною ніччю, тож, незважаючи на свої переживання, торохкотіння й погойдування візка поступово нагнало на нього сон.

Уві сні йому примарилось, як вони з Яриною намагаються втекти від чогось лихого, але їхні ноги не можуть зрушити з місця, а позаду вже